Один із тих днів, коли не болить — але ноїть
На зупинці біля старого центрального ринку у Львові стояла жінка. Вона курила, захищаючи полум’я від поривчастого вітру долонею, а другою рукою міцно притискала до себе сіру полотняну сумку. Внизу та важко провисала — наче була набита не речами, а важкими турботами. Жінка стояла на самому краю тротуару, ніби охороняла цей метр землі — єдиний стабільний шматок у хиткому, розмитому світі.
Її звали Оксана. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Схудле обличчя з виразними вилицями, волосся — у недбало скручений вузлик, очі — світлі, але з синюватим колом під повікою, тим, що з’являється не від недосипу, а від постійної відсутності — уваги, тепла, дива.
Всередині вона не була розбита чи зламана, просто — втомлена. Втомлена від миготливих однакових днів, від тріскотіння будильника, від порожніх фраз «нормально», «все, як завжди», якими вона ховала справжній стан. Втомлена від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без звуку, без запитань, без плеча поруч. Втомлена від того, що кожного дня треба знову збирати себе докупи, щоб просто пройти крізь нього.
Прокинулася о сьомій. Дім затріщав підлогами — син, Ярослав, збирався на пари в коледж. Він кинув недбале «привіт» і вийшов, навіть не заглянувши на кухню. Вона ще хвилину лежала, дивлячись у потріскану стелю, потім підвелася.
Біля дзеркала — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть роздратування. Просто обличчя. Випила каву стоячи, впершись у стіл, натягнула куртку, схопила сумку і вийшла. День не починався — він просто продовжував попередній.
Сьогодні треба було з’їздити в обласний центр — забрати довідку, заскочити до невролога і, якщо пощастить, купити синові нову куртку. Тротуар був слизьким та мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз, притискаючи сумку до тіла, ніби це — її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з картоплею. Один з’їла, другий завернула у серветку — для бездомного, що завжди сидів біля підземного переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок вона залишила на лавці. Так, на всяк випадок. Раптом комусь треба.
У лікаря була черга — чотири літні жінки жваво обговорювали тиск, грядки і, звичайно, крихітний кабінет, у якому «бідний лікар просто задихається». Оксана сиділа біля стіни, перегортала новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чужі глянцеві усмішки. Життя, далекі від її. Закрила телефон. Не тому, що набридло, просто — усе стало байдужим.
Невролог щось говорив про «вегетативні розлади» та «потребу у відпочинку». Вона кивала, роблячи вигляд, що слухає. А в голові крутилася лише одна думка: де знайти місце, де можна просто лягти і не думати. Не бути сильною, не посміхатися, не триматися. Просто зникнути хоча б на добу.
На вулиці стало помітно холодніше. Вітер пробирався під комір. Оксана купила стаканчик кави, ковтала його маленькими ковтками, як єдиний залишок тепла. Сіла у сквері на лавку. Сумка притиснута до стегна, дихання — у шарф.
Поруч сів чоловік. На вигляд — трохи за п’ятдесят. Зморшки біля очей, втомлені плечі. Не дивлячись на неї, він тихо промовив:
— Холодно. А додому все одно не хочеться.
Вона навіть не здивувалася. Наче він озвучив її думки. Вони поговорили. Про роботу. Про їжу. Про те, як дивно вивернулося життя. Він — охоронець у нічному маркеті, дружина поїхала до доньки і, схоже, вже не повернеться. Листи пише все рідше. Він їх навіть не відкриває.
Вона — працює на пошті. З нею живе мати, що все частіше забуває імена, дати, навіть власне відображення. Вночі встає, шукає покійного батька. Вже п’ять років як його немає. Вони говорили спокійно, майже буденно, наче не про біль, а про погоду.
Мовчали. Пили каву. Вітер колихав полотВітер колихав полотнища його куртки, а вона думала, що у цьому місті, де всі живуть поруч, але окремо, вони щойно знайшли крихітний місток через безодню.
