Ти уявляєш собі, який в мене був шок? Слухай, я жила із чоловіком сім років. Познайомились ще студентами, зібралися разом, облаштували квартиру в Києві, все було, як у звичайних людей. Купляли меблі, разом фарбували стіни, вибирали посуд. Здавалось, що буду щаслива, як моя улюблена пісня але раптом усе закінчилось.
Все пішло шкереберть, коли я випадково натрапила на повідомлення у його телефоні дивні слова, підозрілі переписки, постійні нові відмазки. Він став затримуватись після роботи, зникав на вихідних. Одного вечора розклала все як є, і він признався в іншої жінки почуття. Зізнався, що більше не відчуває себе щасливим у нашому шлюбі.
Ми розвалились швидко, як сухе ліплення. Подали на розлучення, і я, чесно, була просто розбита. Після цього залягла на дно припинила спілкуватись і з ним, і зі всією родиною. Зібрала речі й виїхала за кордон, навіть телефон поміняла, щоб ніхто зі знайомих не набридав.
І все нічого не знала, не питала й навіть не чула про нього. Всі акаунти заблокувала, родина теж мовчала. Я думала ну, немає його вже у нашому житті і все.
Повернулась уже, коли відчула сили. Почала потроху налагоджувати контакт: там на День народження приїхала, там на сімейну вечерю, навіть по телефону з рідними балакали, як наче нічого й не трапилось. Однак жодної підозри, нічогісінько не натякнули.
З сестрою в нас завжди було таке собі ніби й нормально, але душу одну одній ніколи не виливали. Проте три місяці тому вона мені зателефонувала і каже: Давай зустрінемось, поговорити треба Посиділи ми з нею у кавярні на Льва Толстого, ти б бачила її лице нервує, аж руки трусяться.
Вона каже: Я заміж виходжу й хочу, щоб ти стала моєю дружкою. Я аж поперхнулася з кавою, питаю: А жених то хто у тебе? Вона мовчить, а потім бац! і називає імя.
Знаєш яке? Мого колишнього чоловіка. Того самого! Я переспросила, думаю може жартує, а вона знову повторила. Потім розказала, що вони вже два роки разом! Тобто почали зустрічатись відразу, як я той розлучились… Тобто це не просто він мене проміняв, а просто перейшов до моєї сестри.
Запитала, чи знає мама з татом взагалі про це. Вона каже: так, усі все знають, спочатку було дивно, але з часом усі звикли й прийняли його у родині вже як її хлопця. А від мене приховали, бо не знали, як сказати, бо я після розлучення була як побита, і переживала свої депресії.
Того ж дня поїхала до мами вона підтвердила: так, усе знали, вирішили не казати, щоб не було скандалу. І ти уявляєш, ще мене просили поводитись по-дорослому, не псувати їм святковий настрій. Весілля вже, бачиш, іде, гроші внесені, гривень сорок тисяч вже кинули на підготовку, а тут я зі своїми почуттями.
Я відмовилась бути дружкою. Взагалі ніяк не підтвердила, що прийду на весілля. Відтоді наші спілкування як крижаний вітер по Карпатам: коротко і тільки по суті. Вони весілля святкують, планують весільну подорож до Одеси, а я лишилась осторонь.
А тепер виходить, що я дитячий і образливий елемент, у їхньому колі, і думаю може я справді занадто болісно це сприймаю? Чи це їм потрібно задуматись?
