Дві ночі й один день
Оксана раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, ніби равлик, тяжко й повільно. До кінця робочого дня ще ціла година.
– Чого на годинник все дивишся? Поспішаєш? – спитала головна бухгалтерка Марія Іванівна.
– Ні, але…
– Чоловік? У твоєму віці лише через чоловіка жінка може наганяти час. А в моєму – мріяти, щоб годинник зупинився. – Марія Іванівна зітхнула. – Та гаразд, іди. Від тебе все одно користі мало.
– Дякую! – Оксана почала швидко закривати програму на моніторі.
– Кохаєш? – з сумним допитом запитала Марія Іванівна.
– Люблю. – Оксана дивилася начальниці прямо у вічі.
Її стіл стояв навскісно, і Марія Іванівна бачила кожен її рух. Кабінет був маленький, тож розставити меблі інакше не виходило. Оксана відчувала себе, як на іспиті під пильним поглядом.
– То чого ж заміж не вийшла? Не кличе? – Марія Іванівна зняла окуляри й тернула перенісся. – Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика. Спочатку приховав, а коли розповів, ти вже закохалась і не змогла кинути. Обіцяв розлучитися, як тільки діти підростуть, так?
– Звідки ви знаєте? – здивувалась Оксана.
– Я теж була молода. Думаєш, лише ти на цю вудку клюнула? Дитино, якщо він не пішов від сім’ї одразу – то не піде ніколи. Сприйми як факт. Піди сама.
– Але… я люблю його.
– Коли набриднеш йому або, не дай Боже, дружина дізнається – буде гірше. Хоч гідність збережеш. Повір мені. І карму не варто псувати. – Марія Іванівна наділа окуляри й знову стала стриманою.
– Подумай. У понеділок не спізнюйся, – сказала вона, не підводячи голови від паперів.
– Кохає вона… – зітхнула Марія Іванівна, коли двері за Оксаною зачинилися.
А та злітала сходами, попрощалася з охоронцем і вибігла на вулицю, залиту теплим травневим сонцем. Одразу побачила машину Олега і підійшла.
– Ну нарешті, вже думав, не вийдеш ніколи. Сиджу, як верба на Хрещатику, – буркнув Олег, коли вона сіла поруч.
Він завів двигун, виїхав з парковки й рушив у потік машин.
– Куди їдемо? У дзвінку нічого не зрозуміла, – спитала Оксана.
– Сюрприз. – Олег кинув на неї багатообіцяючий погляд.
Його було достатньо, щоб серце затріпотіло, а тіло наповнилося теплом.
Машина виїхала за місто й помчала трасою. Потім звернула на вузьку доріжку, що вилася поміж густих дерев.
Оксана дивилася вперед і мріяла, щоб ця дорога ніколи не закінчувалась. Але незабаром попереду показалися дачі.
– Приїхали, – весело сказав Олег.
– У тебе є дача?
– У мене – ні. Це дача мого друга. Його дружина на останньому місяці, тож вони сюди не поїдуть. На всі вихідні будинок – наш.
– А твоя дружина? Так просто відпустила? – Оксана недовірливо подивилася на нього.
Він зупинився біля високого паркану.
– У нас із тобою – дві ночі й цілий день. – Олег нахилився, щоб поцілувати.
«Лише дві ночі й день… – подумала вона. – А далі все буде, як і раніше…»
Олег відірвався, вийшов із машини, почав витягати пакети. Оксана теж вийшла, вдихнула свіже повітря. Пахло травою, листям і чимось рідним, наче у бабусі в селі.
«Дві ночі й день! На двох!» – зраділа вона.
– Подобається? – Олег усміхнувся. – Тоді візьми оце й ходімо до хати. – Він подав їй пакет і попрямував до калітки.
– Ти вже був тут?
– Звісно. Ми ж друзі.
– Ти з дружиною сюди їздив, чи…
– Оксано, не починай. Не псуй свято. – Він відчинив замок і пропустив її вперед.
У хаті було тихо й затишно. На вікнах – прості штори, на столі – клеєнка в клітинку, на стіні – плюшевий килим. Все було просто, але так знайомо.
– Я хотіла б лишитися тут назавжди, – сказала Оксана вночі, лежачи на плечі Олега. – З тобою. Без інших.
– Угу, – сонно відповів він.
Ранком пролунав дзвінок телефона. Олег схопився, відповів:
– Так… Я в хаті… Пізніше подзвоню. – Він поклав телефон і знову ліг.
Оксана натягла його сорочку й вийшла на ґанок. Сонце ще не піднялося, у лісі співали птахи. Вона хотіла запам’ятати цю мить.
– Ось ти де? – Олег обійняв її ззаду.
Але в наступну секунду в хаті знову задзвонив телефон. Він пішов. Магія розсіялась.
У голові пролунали слова Марії Іванівни: «Роль коханки швидко набридає. Піди сама…»
Оксана повернулася, одягнулась і вийшла.
– Куди? Я вимкну телефон, – кликнув Олег.
– Їду додому.
– Зачекай, я тебе відвезу.
– Не треба.
Вона пішла дорогою, сподіваючись, що він наздожене. Але ніхто не їхав.
Несподівано пішов дощ. Оксана промокла, ноги боліли від каблуків.
–Вона зупинила таксі і, дивлячись у вікно на свій відблиск, усвідомила, що найбільшим подарунком для неї стали не ті дві ночі, а здатність піти.
