Десь років десять пропрацювала кухаркою в родині сина, та й не дочекалася жодної вдячності
Володимирівна колишня вчителька, яка вийшла на заслужений відпочинок у пятдесят пять років. Жила вона років десять у домі сина приглядувала за онуком, дім на Гоголівській лишила закритим, навіть і не пробувала здавати у найм. Мабуть, боялась чужих людей, мало що
В їхній родині панувала тиша та згода, з невісткою розмовляли лагідно, сварок і гучних суперечок я не памятаю. Побут вміло поділили ніби так і треба.
Мені здається, Валентина Володимирівна здійснила справжній подвиг: жити в одній хаті з молодими й онуком, дбати про всіх. Пригадую, як усе почалося онукові щойно виповнився рік, а вона оселилася у сина.
Невістка, Катерина, вийшла працювати, й усі хатні турботи відразу перейшли до Валентини. Хоч мовити «жах» не перебільшити: від ранку до вечора вона була і нянькою, і кухаркою, і хатньою помічницею. Малі поверталися з роботи після сьомої, та тільки тоді стара могла розслабитися і перепочити, а наступного ранку все спочатку.
Коли онук, Артемко, пішов до школи, клопотів стало ще більше: тролейбусом на уроки возила, зі школи зустрічала, до пятого класу так було. А обовязків хатньої робітниці ніхто не скасовував.
Вечорами, розповідала мені якось, сил не залишалося навіть телевізор подивитися втома брала своє. Ані родичок, ані розваг, ані відпочинку, навіть на свята молоді розходилися до друзів, а з Артемком залишалася тільки бабуся.
Ось уже Артемові майже десять. Можливо, Валентина ще б жила в їхньому домі, поки випадок не подарував їй волю.
Одного разу чула, як Катерина сказала синові: «Твоя мама якось забагато порошку сипле у пральну машину, тому білизна пахне хімією. Поговори з нею про це». Десять років прала і таке!
Валентина затаїла образу, в серці загасила.
А далі другий випадок: Катерина запропонувала віддати Артемові окрему кімнату, а стару переселити до проходної. Ось тоді вона й вирішила: далі залишатися не можна.
Зібрала речі, повернулася в свою квартирку на Гоголівській, прибрала, освіжила і зажила вільною. А далі й син із невісткою образилися: чекали, мабуть, що матір до кінця життя працюватиме на них. Звикли!
Сумно, що ніхто її і не жалів. Всі сприймали як належне: прати, варити, мити. Ніби людини і немає, ніби не втомлюється. Координально припинили спілкування.
Та Валентина життєрадісна. Вірить, що все ще налагодиться.
А зараз у неї справжня радість: може жити для себе, не поспішати, ні за кого не відповідати. А що вже треба людині на схилі літ?
Ось так! У шістдесят пять знову відчуття щастя. Памятаєте, як співали: «Друга молодість приходить до тих, хто першу зберіг»?
Валентина Володимирівна дізналася, що таке справжня воля. Можливість для себе жити. Звільнення від постійних обовязків наче нове життя почалося.
Самопожертва? Хай називається, як називається це щире і справжнє.
Мені здається, мало хто здатен це оцінити, навіть і наші діти. Бо надто швидко звикаєш: хтось миє, готує, стіл накриває, білизну складає, уроки робить з дитиною. Спокій в душі, що все гаразд і син у добрих руках. Звикаєш до такого дуже швидкоЗ кожним днем Валентина відкривала для себе маленькі радості купувала квіти на ринку, запрошувала сусідку на чай, читала книжки, про які давно мріяла, вишивала рушники, дивилася у нічне вікно на ліхтарі. Люди довкола, навіть ті, хто майже не знав її, раптом бачили посмішку та легкість у її очах. Артемко час від часу телефонував коротко, але щиро, і це було для Валентини найдорожчим подарунком.
Іноді вона знаходила старі фотографії, пригадувала моменти життя: перша зарплата, перша закоханість, перший клас її учнів. Тепер їй не хотілося згадувати образи тільки тепло. Вона зрозуміла: не треба дозволяти нікому забирати свою свободу, навіть рідним. Однаково любов нікуди не зникає, а життя це не лише турботи, а й спокій, і задоволення.
Так минали дні. На Гоголівській знову зацвіла черемшина, і Валентина подумала: “Я вдома”. За вікном сонце світило лагідно, а серце її було наповнене вдячністю: за прожите, за здобуту волю, за кожен новий ранок. І нарешті вона шепотіла собі просто і тихо: “Я щаслива”.
