ДЕСЯТЬ РОКІВ НАВІДМІНЬ
— Та щось ти несеш, Соломіє! — вигукнула Оксана, хапаючи зі столу чашку зі стиглою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Соня, зіскакуючи з дивану. — Я тобі мала звітувати про кожен свій крок? Ти сама казала, що Богдан тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти одразу до нього кинулась! — Оксана поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Господи, як я тепер на вас обох дивитимусь?!
Соломія опустилася назад на диван, згоріла у кулак своє темне волосся. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого шторму.
— Оксанко, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Богоданом розлучилися рік тому. Цілий рік! І весь цей час ти твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! І що з того? — Оксана метушилася по кухні, то відчиняючи, то зачиняючи шафки. — Це ж не означає, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко усміхнулася Соня.
Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Оксана тоді була яскравою, жвавою дівчиною з густою гривою рудих кучерів, а Соломія — серйозною відмінницею у великих окулях. Здавалося, у них немає нічого спільного, але вони одразу потягнулися одна до одної.
— Соню, а ти вчилася пудритися? — запитала Оксана після першої лекції.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, добре? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Оксана перетворила скромну Соню на справжню красуню, а Соломія витягла подругу з хвостів. Були нізлученні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріали про майбутнє.
— Знаєш, Сонько, — казала Оксана, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб він був сильним, гарним, щоб від його погляду коліна тремтіли.
— А я просто хочу кохати, — відповідала Соня. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і відчувати себе щасливими.
Богдан з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з відкритою усмішкою. Він перевівся з іншого міста і відразу привернув увагу усіх дівчат на факультеті.
— Ну все, дівчатка, я пропала! — театрально зітхнула Оксана, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!
Соломія лише посміхнулася. Богдан був гарним, але щось у ньому здавалося їй занадто… ідеальним.
— Оксано, привіт! — окликнув їх Богдан після лекції. — Можеш показати, де тут смачно поїсти?
— Звісно! — розплющилася в усмішці рудоволоса дівчина. — Соню, йдемо з нами?
— Ні, я до преподавателя зайду, — збрехала Соломія.
Оксана закорилася з першого погляду. А Богдан, здавалося, тепер не міг відступити від яскравої, жвавої дівчини. Через місяць вони вже зустрічалися, а Соломія перетворилася на «третю залишкову», хоча подруги старанно цього не показували.
— Соню, не сумуй! — умовляла Оксана. — Ми ж з тобою як сестри! Богдан тебе тебе дуже любить!
— Та все добре, — відмахувалася Соломія. — Просто у мене сесія скоро.
Але насправді все було не добре. Бо Богдан був єдиним, хто справді цікавився її думками, хто міг годинами обговорювати з нею книжки та фільми.
— Соломіє, а ти не думала займатися наукою? — спитав він одного разу у кафе. — У тебе такий аналітичний розум!
— Та годі тобі! — засміялася Оксана. — Соня в нас практична, вона в бізнес піде, гроші зароблятиме!
— Не знаю, — тихо відповіла Соломія. — Може бути.
Богдан подивВона вийшла на вулицю, де її чекав Богдан, і вперше за десять років відчула, що життя починається знову, немов весняне сонце після довгої зими.
