Було це давно, в давні літні вечори, які ще й досі іноді згадую. Повертаючись із занять додому по вечірньому Києву, я раптом побачила, як дідусь, зовсім старенький, лежить нерухомо на асфальті. Він намагався підвестися, але сили вже не ті. Перехожі з підозрою обходили його стороною, думаючи, певно, що він пяний чи небезпечний, а він лише стогнав щось нерозбірливо й тягнув руки до людей за допомогою.
Мене з дитинства мама навчала допомагати усім, хто цього потребує, і не жаліти добра у серці. Тому я підійшла ближче та тихо запитала: “Вам допомогти, дідусю?”. Відповіддю було лише хрипке мукання та простягнуті до мене руки. Одна жінка, яка проходила поруч, кинула зауваження: “Відійди від нього, доню! Не бачиш, що покидьок пяний, заразишся ще чимось! Бач, який брудний!” Я придивилася пильніше у дідуся всі руки в крові. Мене охопив справжній жах. Запитала, що трапилося, але відповіддю були ті ж самі стогни. Дідусь підняв із землі поліетиленовий кульок, а поруч залишки розбитих пляшок з-під пива. Ними, мабуть, і порізав старий свої руки. Я взяла серветки та почала обережно витирати йому кров, бо не хотіла забруднити свій одяг та й шкода стало дідуся по-людськи.
Коли руки вже були відносно чисті, підняла його на ноги. На післямову про адресу він не відповідав, лише знову щось бурмотів та показував рукою, куди йти. Так я допомогла йому дійти до багатоповерхівки неподалік, у тому ж дворі. Він показав на домофон і на пальцях вказав дві цифри. Я здогадалася номер квартири. Натиснула потрібний виклик, у відповідь почувся схвильований жіночий голос. Дідусь знову почав бурмотіти у мікрофон. За мить на подвір’я вискочили жінка й чоловік, одразу кинулися до дідуся, обіймаючи його й бентежно оглядаючи, чи все гаразд. Чоловік подякував і підняв старого на руки, а жінка затримала мене питанням, як можуть мені віддячити. Я відмовилася, але вона, наче щось згадавши, попросила почекати хвилину і миттю зникла у підїзді.
Вона повернулася з великою корзиною малини: “Своя!” з гордістю сказала жінка. Я подякувала, але знову відмовилась. “Бери, бери!” наполягала. “Ми мало не зїхали з глузду, коли повернулися з дачі, а дідуся дома не було. Він на війні потрапив у полон до німців, важливу посаду мав, тож щоб не зізнатися під тортурами, сам собі язика порізав. Санітарії ж там не було, стахворілася рана довелося половину язика відрізати. Відтоді він майже не говорить, а лише звуки видає, немов глухонімий. У дворі на дитячому майданчику підлітки ввечері розпивають пиво, кидають скляні пляшки куди не попадя. Діти беруть ті шматки, а декілька разів обпеклися, поранилися, навіть наша Сонечка, донечка моя, ножку порізала об скло. То дідусь і почав після цього ходити, збирати ті уламки, хоч і важко йому вже ходити. Ми і умовляли, і ключі ховали все даремно. Якось так впав поки я зі зміни прийшла, пять годин пролежав на холодній землі, і ніхто не допоміг… Ото вже думали бігти шукати, а тут дзвінок у двері. Спасибі тобі, дівчино”.
Поки слухала цю історію, мову в мене відняло. Жінка вклала мені в руки кошик малини, а я схилила голову низько, не знайшовши слів подяки, і попрямувала додому. Не дійшла й до кінця вулиці, як розплакалася. Чому ми такі байдужі у своїй країні? Чому нас навчили думати тільки про себе? Якби кожен з нас не проходив байдужим повз чужу біду… Молодь, не забувайте: кожна людина не свині. Якщо бачите того, кому зле, хто впав і не може підвестися підходьте, допомагайте, не лінуйтесь і не судіть заздалегідь. Бо ЛЮДИНА починається з добра та співчуття.
