9 березня
Сьогодні так багато думок, що й не знаю, з чого почати Мабуть, не дарма кажуть: наше життя крутиться, як карусель, то сміємось, то плачемо.
Згадую, як Ігор розрівняв всі грядки у дворі, посадив мені квітники, побудував затишну альтанку. В домі всюди відчувалася його сильна чоловіча рука. Як же добре я вибрала чоловіка! Ігор не тільки працьовитий, але й гроші вміє заробити, старався для мене, дарував подарунки.
Ти ж мене не любила, якось з сумом сказав. Без любові заміж за мене пішла. Тепер залишиш, коли я слабкий
Та не піду я від тебе! сказала й обняла його міцно. Ти мій найкращий чоловік. Я тебе не покину, нізащо.
Хоч Ігор і не міг до кінця повірити моїм словам тоді, я бачила, який він засмучений
Я за плечима вже маю двадцять пять років шлюбу, і як не дивно, за всі ці роки завжди подобалася чоловікам. Ще у школі хлопці до мене чергою стояли, хоча красунею ніколи не була. Мама все не могла зрозуміти, чим я їх так чіпляю.
З Вадимом ми збудували цей дім, разом виростили Даринку, віддали її заміж. Зараз вона живе в Італії з чоловіком, надсилає фото, кличе в гості. А ми з Вадимом так ніколи і не наважилися поїхати. Тепер одна я залишилася, а Вадима вже немає.
Його не стало після тієї жахливої аварії. Сміх, але потім подруга Олена сказала мені, що мабуть, у Вадима щось із серцем сталося за кермом. Напевно, зомлів чи втратив контроль, і не зміг врятуватись.
Я тоді розгубилася усе на Олену звалилося, вона допомагала й похорон організовувати, і речі приводити в порядок. Коли все скінчилося, я залишилася одна в нашому чималому хаті, яку ми все життя будували. Для однієї надто простора. Хата без чоловічої руки то тягар
Даринка приїжджала попрощатися з батьком, заговорила про продаж дому і переїзд до них, щоб я до Італії їхала.
Та ні! не стрималася я. Я цей дім не для продажу будувала. І в ту вашу Італію я не хочу. Вистачить мені вашої Європи.
Мамо, з докором.
Ой, не переймайся, Даринко! крізь сльози усміхнулася я. Жартую.
Дарина повернулася до чоловіка, а я сама залишилася. Але знаю я себе довго сумувати не вмію.
Минуло півроку і знову біля мене вже кілька кавалерів зявилися.
Ось і мама колись дивувалася:
Що вони в тобі знаходять, доню? Не красуня ж ти
Мамо, головне бути цікавою, чарівною. Жінка має бути своєю, з родзинкою, відповідала я, підфарбовуючи губи.
Минуло майже тридцять років, а нічого не змінилося. Жінки нарікають, що після сорока вільних чоловіків не знайти, а в мене і в сорок шість відразу два женихи, та ще й хороших.
Я душею більше тягнулася до Дмитра: освічений, розумний, з ним так цікаво. Але ловила себе на тому, що до життя, до дому він не пристосований лише поговорити майстер. А в мене ж господарство, дім великий!
Інший Ігор був простий, міцний, працьовитий. Після роботи й втоми, а все одно знає, як і що зробити, в руках все горить. Він рідко балакав, але мав характер, був добрий і дбайливий. Хотіла б я більшого палкого кохання, а дівоча дурниця якась…
Врешті я обрала Ігоря. Дмитро образився й відійшов.
З Ігорем я розцвіла. Весілля було гучне, всі сміялись, танцювали, навіть Олена підтримала мене.
Ну ти молодець! сказала вона. Ще й року не минуло, як Вадима не стало, а ти вже щаслива. Жінки бігають-скаржаться, що немає гідних, а тобі варто з дому вийти, то на руках носять!
І я не знала, що відповісти. Мамина донька, мабуть!
Ігор справді змінив усе навколо. Садок став квітковим раєм клумби, кущі, альтанка, все зроблено його золотими руками. Кожну копійку старається все для мене, хвилюється, аби мені було добре.
В такие вечори ми смажили шашлик у дворі, вечеряли під зорями. Я, ситенька і щаслива, жмурилася, а Ігор дивився на мене й радів.
Чому посміхаєшся так, Ігорю?
Ну, ти щастя моє, просто відповідав він.
Чотири роки ми тішилися нашим щастям. Та раптом сталося біда Ігор почав швидко втомлюватися, змарнів, навіть коли трішечки випє вже недобре йому.
Я наполягала йти до лікаря, навіть Олену просила все дарма. Я ж бачила, він переживає не за хворобу, а за те, що потрібен я йому таким буду?
А коли вже впав непритомний за столом не діждалися, аж поки реанімація не довелась. Дякувати долі, пухлина була доброякісною, хоч і велика.
Ігор повністю зневірився, думав, що став ні на що не здатний. Його мама, Тетяна Василівна, приходила з домашньою їжею, вмовляла їсти й не втрачати надії. А Ігор все про мене питав:
Вона ще приходить поки що.
Я все це чула, серце стискалось. Але хіба для мене щось змінилося? Навпаки! Я вивчила купу медичних статей, розповідала йому, що печінка відновиться, тільки жити треба з вірою.
Після виписки Ігор був як не свій: трохи попрацює втома. Ювілей наближається, а йому нічого смачного не можна, випити зась. Я жемуся на дієті разом із ним, підтримую.
Якось спитав:
Ну що буде з нами тепер, Маринко? Ти ж мене, мабуть, покинеш?
Я спокійно відповіла:
Люблю я тебе. Ніколи не покину. Відновишся, але й півжиття у такому темпі це не страшно, аби ми разом були.
Ювілей організували скромно, без алкоголю лише найближчі, шашлик на дворі, настільні ігри. Друзі сміялись, дражнили:
Пофартило тобі, Ігорю, з дружиною!
Увечері ми сиділи на ґанку, дивились на зорі, я вдячна життю за цей шанс бути щасливою вдруге. Того вечора Ігор вперше за довгий час сказав:
Усе добре! Правда добре
Я посміхнулася й обійняла його. Так, ми щасливі. І тільки це важливо.
