Уже пізня ніч, а Катерина все не могла заснути. Вона поверталася з боку на бік, поки нарешті не вирішила піти на кухню – випити води, заспокоїтися. У хаті стояла тиша, лише годинник цокав. Аж раптом тишу перервав гучний стук у двері.
Катерина завмерла від здивування. В таку пору до неї ніхто не приходив. Серце болісно стиснулося. Вона накинула халат і підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Марічка з молодшим братом на руках — дворічним Вовчиком.
— Добривечір, тіто Катю, — тремтячим голосом промовила дівчинка. — Здається, із мамою щось сталося… Вона… там…
Катерина відразу зрозуміла — у грудях щось стиснуло. Вона кинулась через вулицю до хати Наталки — матері цих дітей. Двері були привідкриті. Усередині стояла напружена мовчанка. Катерина зайшла до спальні — і миттю відступила від побаченого.
Наталки більше не було…
Катерина стояла, не вірячи очам, потім, майже не відчуваючи ніг, повернулася додому. На кухні сиділа Марічка, згорнувшись у клубочок, поруч дрімав Вовчик. Дівчинка підняла очі й спокійно, але страшно по-дорослому запитала:
— Мама померла, так?
Катерина не витримала й розплакалася. Підійшла й міцно обняла дівчинку. Потім вони плакали разом. Марічка лише шепотіла:
— Шкода Вовчика. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Наталку хоронило все село. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Після похорону Марічку і Вовчика забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Катерина повернулася до звичного життя, але ввечері її думки завжди поверталися до тих двох. Вона навідувала їх, привозила солодощі й іграшки. Кожен раз, дивлячись у Марічкині очі, сповнені туги, Катерина ледве стримувала сльози.
Вона розуміла: могла б забрати дітей. Хотіла би. Але страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Страх, що не впорається.
Катерина була самотньою жінкою. Колись була заміжньою, але шлюб не вдався. Довго лікувалася, намагалася завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього Катерина замкнулася. Більше нікого до себе не пускала. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Усі вважали її сильною, незалежною, але вночі вона плакала в подушку.
Її життя йшло своїм чином. Робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, у них були добрі стосунки, але сварки траплялися — Оксана дітей не хотіла, і це дратувало Катерину, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного разу Катерина зайшла до сільського крамниці. У черзі стояв дід Іван, поважний старожил села. Він відразу впізнав її й підійшов.
— Ну що, доню, як там маляші? Ти ж до них їздиш?
— Буваю… Погано їм там, діду Іване, а що вдієш.
— Шкода сиріток… Та ж ти їм не чужа. Родина, як-не-як.
— У якому сенсі? — здивувалася Катерина.
Виявилося, що мати Наталки була далекою родичкою Катерининої тітки. Не сказати, що близька, але достатньо, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не було. Катерина взялася за документи. Це зайняло майже рік. Папери, довідки, перевірки… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готово, Марічка і Вовчик повернулися додому — тепер уже до Катерининої хати. Дівчинка притулилася до неї, а малий не відходив ні на крок. Катерина вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а матір’ю. Справжньою.
Відтоді все змінилося. У хаті знову лунав сміх, топотіли маленькі ніжки. Катерина більше не плакала вночі — вона готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки перед сном. І найголовніше — у її серці знову поселилася любов. Любов до сліз, до тремтіння. Та, що ніколи не вгасне.
І дедалі частіше їй здавалося, що й особисте щастя десь зовсім поруч. Що десь є чоловік, якому вона віддасть своє тепло, а він їм обом — свою надійність.
Але навіть якщо такого не станеться — вона вже була щаслива. Вона більше не одна. Вона — мама. І це найголовніше.
