15 березня 2025р.
Київ, дитячий відділ 3
Сиділа дівчина на ліжку в палаті, притиснувши під колінами ноги, і з роздратуванням підкреслювала:
Він мені не потрібен. Я від нього відмовляюся. Мені потрібен лише Андрій, а він сказав, що дитина йому не потрібна. Отже, і я не потрібна. Робіть з ним що хочете мені все одно.
Дитинко моя! Це варварство відмовлятися від власної дитини. Навіть тварини так не роблять, мимоволі відповіла головна медсестра Олена Петрівна.
Та не важко, що роблять тварини. Випишіть мене негайно, а то я вам тут устрою не схочете, лютувала новоспечена мама.
Ти, дитинко, дурна, пробач Господи! зітхнула Олена Петрівна. Її досвід підказував, що в цьому випадку медицина безсилля.
Того ж тижня її перевели з пологового відділення у дитячу палату. Суперечлива й скандальна дівчина відмовлялася годувати новонародженого самостійно, скільки її не благали. Згодилась лише відцежувати молоко, а сама залишилася без іншого вибору.
Лікарю, яка доглядала малюка, була молодша медсестра Марічка, і вона безрезультатно намагалася впоратися з цією жінкою. Така постійно розгортала істерики, ніби вічний шторм. Марічка намагалася пояснити, що таке поводження небезпечне для новонародженого, на що дівчина знову заявила, що втече, якщо її не пустять до парня. Марічка, розгублена, викликала Олену Петрівну, і та протягом години намагалася переконати нерозумну маму. Та вона твердо стояла на своїй: «Мені треба до Андрія, а він без мене не поїде уїдуть без мене».
Олена Петрівна не збиралася здаватися. За роки роботи вона бачила безліч подібних мам і знала, що може тримати дівчину ще три дні. Хай полежить, подумає, можливо, зміниться. Коли ж вона почула про три дні, дівчина розлютилася:
Ви що, з глузду з’їхали? Андрій вже злюся через цього дідка, а ви ще й підкидаєте мене. Якщо я не поїду з ним на південь, він візьме Катерину.
Вона розплакалася, звинувала всіх у тупості, стверджуючи, що Катерина лише й чекає, коли візьме її хлопця. Ця дитина була потрібна їй лише тому, що вона сподівалася на шлюб.
Олена Петрівна ще раз зітхнула, наказала піддати дівчину валеріанкою і направилася до дверей палати. Ордінаторка Світлана, яка мовчала весь час, пішла за нею. У коридорі вона зупинилася і тихо запитала:
Ви вірите, що дитина буде добре з такою матірю? Якщо її так можна називати.
Дитинко, відповіла Олена Петрівна. Що робити? Інакше його відправлять до дитячого будинку, а потім в притулок. У них все ж сімї ввічливі: і в її, і в його. Може, поговоримо з батьками? Це ж їхній перший онук. А хлопець красавець. Ти дізнайся контакти батьків, треба поговорити з ними.
Дівчина втікла того ж дня. Олена Петрівна зателефонувала батькам, а в родині молодого чоловіка навіть не захотіли з нею розмовляти. Через два дні прибув на допомогу батько похмурий, непривітний чоловік. Олена спробувала поговорити, запропонувала оглянути дитину.
На це чоловік відповів, що його це не цікавить, і додав, що дочка напише заяву про відмову, а він передасть її через свого водія. Олена сказала, що так не піде дівчина має прийти сама, її не виписують. Що все має бути за правилами, інакше будуть проблеми. Слухавши ці слова, чоловік напружився, бо в чиновниках вже давно жив страх, і відступив. Він сказав, що буде присилати дружину, а вона розбереться.
Наступного дня прийшла маленька жовтувата жінка. Сіла на край стільця, одразу розплакалася і весь час шепотіла про горе. Батьки хлопчика терміново вивезли його за кордон. У них багаті родинні справи, а тут таке неприємне розгортання. Дочка плаче щодня, кричить, що ненавидить цю дитину. Спочатку дзвонила батькам хлопчика, а тепер заявила, що поїде за ним за кордон. Дізнається, куди його відправили, і нікого не зупинить.
Вона буде з Андрієм, нехай навіть увесь світ розірветься від злості. Ось такі крики дочки, розплакуючись, розповіла маленька жінка.
Олена Петрівна зітхнула і запропонувала поглянути на малюка, сподіваючись, що у бабусі пробудуть якісь почуття. Почуття з’явились, але тільки погіршили ситуацію. Жінка, тримала дитину в руках Олени, плакала, мовби це був найкрасивіший немовля, яке вона могла б забрати. Однак чоловік заборонив, дочка не хотіла. Жінка дістає нову хустку і ще сильніше розплакується.
Олена лише «мда» пробурмотала, наказала медсестрі піддати жінку валеріанкою, і буркнула, що через такі халепи в відділенні скоро закінчаться запаси заспокійливих засобів.
Вона звернулася до головного лікаря, розказала все і повідомила, що планує тримати дитину в відділенні. Головний раніше був добрим педіатром. Побачивши малюка, розтопився в усмішці і спитав, чим годують хлопчика. Такий м’язистий, такий «плюшевий» просто Пончик, так його назвали.
Пончик залишався в палаті кілька місяців. Спочатку намагалися переконати маму. Вона приходила кілька разів, навіть гралась з ним, казала, що копить гроші на білет, ніби розшифрувала, де її хлопець. Поки не була зайнята, приходила і гралась. Здавалося, що вона привикає до малюка.
Він теж радувався, з часом пізнавав її. Мати його теж приходила, охоче займалася малюком, лише підходячи, завжди плакала, вибачалася за дочку, казала, що та любить свого хлопця «як дурна». Олена Петрівна казала, що це не кохання, а пристрасть.
Все йшло не так. Мати й бабуся приходили, заяви не писали, а дитину не брали. Олена вирішила серйозно поговорити, адже хлопчик захворів і був у важкому стані. Усі переживали, а ординаторка Марічка, коли тільки могла, бігла до нього. Пончик лежав, потіяв, волосинки прилипали до вологої головки. Він втратив вагу, став слабеньким, і Марічка без зупину носила його на руках, кажучи, що він вже не Пончик, а «млинець». Проте він знову підбирав вагу, став знову Пончиком улюбленцем усього відділення. Найбільше він радів Марічці, яка завжди носила яскраві коралові намиста, а він, сидячи на її руках, намагався дістатися до них і кусати. Коли вдавалось, він розливався сміхом. Обом це подобалась гра.
Одного дня ідилію порушив розпач. Дівчина випадково дізналася, що її хлопець одружився з кимось іншим. Вона впала в істерію, кричала, що всі це спеціально склали, щоб їх розлучити. Вона ненавиділа всіх, а головне цього хлопчика. Якщо б його не було, вона була б з Андрієм, вони були б щасливі. Вона більше не хотіла бачити дитину, подала заяву про відмову та кинула його в дитячий будинок, а потім поїде до Андрія, змусить його кинути цю «дурну» справу і одружитися з нею. Віривши в уявну ілюзію, вона підписала заяву, принесла її головному лікарю і без слів пішла.
Головний викликав Олену Петрівну. Вона, мов хмура, повернулася і суворо сказала:
Все! Заявка підписана. Головний наказав оформляти документи в будинок малюків. Що ще робити? Пишемо.
Марічка заплакала, Олена сіла за стіл, зняла окуляри і довго їх протирала, шепочучи собі під ніс. У лікарів це означало, що вона нервує. Іноді, коли її переповнювали почуття, вона трула їх пустим халатом, намагаючись приховати сльози. Однак вона залишалася строгою.
У той момент Пончик весело грається у своїй ліжечці. До палати прийшла медсестра, і він завжди радіє, коли хтось заходить. Вона підходить, розмовляє з ним, а він, щасливий, пищить, рухаючись руками й ніжками. Раптом він замовкає, ніби прислухається, а потім тихо замикається.
Сестра, що була поруч, була здивована. Вона підходить, щоб перевірити, що сталося, і Пончик дивиться на неї. Вона не могла пояснити, що бачили в його маленьких ясних оченята, але відчула, як щось стискає її груди, і сльози самі спливають по обличчю. Дитина дивилась, а вона плакала, не розуміючи, чому. Пізніше дізналася, що це сталося саме в той момент, коли його мати підписувала відмову. Олена Петрівна буркнула, що нісенітниці не треба, а дитина не розуміє нічого.
Усе це лише казки, а діти нічого не знають. Це лише примхи долі, збіг обставин. Бросані діти завжди відчувають, що їх відкинули. Чи то самі, чи то янголи шепочуть їм сумні новини вони мовчать, намагаються стати непомітними, не заважати нікого. Здається, світ намагається їх сховати в сірі притулки. Треба бути тихим і непомітним нікого не потрібен, ні в світі великому, ні в цьому кутку.
Саме в цьому безжальному світі, де доброти мало, а зла багато, треба зберігати надію. Надію, що випадок допоможе, і світ зверне увагу. Справжнє добро існує, хоч його й не так вже й багато. Вір у це, дитинко моє, чекай і вір.
Після цього хлопчик мовчки лежав у ліжечку, не грався, не усміхався. Марічка безуспішно намагалася розвеселити його:
Пончику, може хочеш на руки? Дивись, у мене є намиста, пограємо?
Вона простягала йому руки, усміхалась, сподіваючись, що він відповість. Але він холодно дивився, не рухався, і вона поверталася, сльози текли по її щокам.
Одного разу вона розірвалася і крикнула:
Ми його зраджуємо! Спочатку ті підлюки, а тепер ми! Він не винний, що народився в цих негідниках! Ненавиджу!
Вона сиділа на дивані, піднявши голову в коліна, мовчки стогнала. Олена Петрівна піднялась зі свого столу, підвелася, сіла поруч, погладила її по плечу і мовила:
Дитинко, я сама не знаю, що робити. Жалію Пончика, ти не уявляєш, як боляче. Ой, Господи! Яка тяжка робота!
Я не буду сидіти й чекати, буду діяти.
Тоді не сидіти, роздратувалась Олена. Якщо сидітимеш, то лише халепи. Дій, але не кажи, що збираєшся його усиновити тобі його не дадуть. Живеш в гуртожитку один. Чоловіка немає два. Тож вже не хочу слухати. Це лише емоційний порив. Знаєш, скільки Пончиків я за все життя бачила? Не підрахувати, пробач Господи. Давай домовимося: дамо тобі час, а ти шукай йому батьків.
Хороших батьків. Ось так, дитинко. Припини цю балаканину і шукай.
Марічка взялася за пошук найкращих батьків для Пончика. Вона працювала так щиро, що навіть колеги в районному підрозділі відчули її жагу. І справді, ангели іноді спускаються з неба, і Пончику вдалося знайти добрих людей.
Нарешті знайшлася пара Олена і Левко. Обом за тридцять, дітей не мали, давно мріяли про малюка, а тепер вирішили, що час усиновлювати. Олена була ніжною, з мякою усмішкою та мелодійним голосом. Левко міцний, статний, схожий на військового, любив дружину. У їхньому будинку тепло і затишно. Марічка вдихнула полегшено, треба лише, щоб їм сподобався малюк, і вони домовилися про візит до лікарні.
ОТоді Пончик, обійнявши нових батьків, спокійно заснув, а я зрозумів, що справжня сила в умінні відпускати й довіряти майбутньому.
