30 вересня.
Сьогодні ніяк не можу припинити думати про власну долю так переплелася з долями рідних. У нашому селі кажуть: «Усе, що є на світі, без Божої волі не станеться». Досі памятаю здивування і навіть здивоване шепотіння на лавці під вербою, коли всі дізналися: мій брат Степан став моїм чоловіком. Хоча, який він мені брат? А отже, усе так і мало статися
Мами я ніколи не знала вона померла, як тільки дала мені життя. Батько, Іван Васильович, залишився зі мною на руках. Було важко, батька поважали у Кропивницькому, але траплялися й такі, що радили відвезти мене у дитбудинок. Та тато не запродав би дочину кровиночку був я для нього найріднішою і єдиною у світі.
Найбільше допомагала нам сусідка, Марія Миколаївна, вдова з сусіднього двору, що сама піднімала сина мого ровесника Степанка. Вона носила нам перепічки із сиром, вдома купала мене, вкладала спати, а вночі гойдала на руках. Я промовила своє перше слово «ма», дивлячись її блакитні привітні очі.
Батько розплакався, коли почув. «Маріє, будеш мені дочці мамою? Вона вибрала тебе», тихо казав тато. Марія запишалася, мовила, «Давай спочатку вечеряймо, а завтра поговоримо» Її турбували не тільки роки, що були на десяток більше від татових. Вона вагалася як сприйме це Степанко? Та той лише усміхнувся й сказав: «Мамо, ми і так вже родина»
Невдовзі наші хати обєднали у велике подвіря, що оточили зеленим плотом. Влітку разом садили картоплю, обробляли город, поралися з господарством. Втім, спокійне сімейне щастя тривало недовго
Коли мені було сім, тато пас коня і зненацька впав від копита. Ми втрьох кричали лікарям і молилися про диво, але та зима назавжди змінила наш дім. Івана не стало Так у свої 39 Марія вдруге лишилася вдовою.
Степанко пішов учитися на муляра. Це була така гордість для нас! Жив у гуртожитку там і їв, і трохи одягу мав. Кожен раз, приїжджаючи, привозив для мене якісь дрібниці: цукерки, листівки, одного разу ляльку. Я тоді залізла до нього на коліна і мовила: «Дякую, татусю». Марія лише гірко зітхнула і сказала: «Не переймайся, доню. Єва просто шукає свого тата, а ти на нього схожий. Це минеться» Але мені тоді так хотілося, щоби у мене був справжній тато
Минали роки. Я виростала, а й далі Степан для мене був не просто братом. Він повернувся із війська, став справжнім чоловіком. Мама чекала, що приведе до хати невісточку, та він лише сміявся: «Хай буде Єва у нас найкраща!»
І ось одного року Марія занедужала. Памятаю, як вона збирала картоплю на городі та зненацька впала. Степан повіз її до Кропивницького, і там ми почули страшний діагноз пухлина мозку. «Заберіть маму додому, нехай буде з рідними», мовив лікар.
В останні тижні я не відходила від неї. Вночі плакала у подушку, ховаючи сльози, вдень намагалася бути сильною. За день до смерті Марія попросила залишити її з Степаном наодинці. Я чула лиш уривки просила ніколи мене не полишати, дбати як про рідну сестру. Степан ходив мов приворожений, довго мовчав після похорону матері. Він згодом переїхав у інше крило дому, віддалився від мене.
Я дуже сумувала так не хвилювалася навіть за перше кохання Одного разу отримала премію за роботу мені видали 500 гривень і вирішила, що хочеться розділити радість із рідною людиною. Купила пляшку шампанського, торт у «Ласунці», і пішла до нього ввечері.
Стою, тримаю торт, і серце так гупає, що боюся зараз лусне. «Степане, давай відсвяткуємо! Це ж мій перший заробіток» Між нами зависла тяжка тиша. Нарешті я зізналась: «Я тебе люблю. Нехай це питання осуду, але мені без тебе важко Я відчуваю, що ти для мене не просто брат і не просто приятель. Ти мій чоловік»
Степан довго мовчав, згодом взяв мене за руку. А вже у неділю після сповіді у нашій Свято-Успенській церкві отець Богдан благословив нас на шлюб: «Ви не рідні по крові, й любов це дар Божий, а не стид…»
Тридцять років пройшло. У нас із Степаном двоє синів, четверо онучат і вони для нас сенс життя. Люди досі балакають, але я знаю скільки випробувань Господь не дав би, ніхто краще серцем не знає твоєї долі, ніж твоя мама. І треба берегти щастя, не боятися осуду, іти за голосом серця й підтримувати одне одного.
А тепер, з віком, я ще більше вірю: як благословила мене свого часу Марія, так і я завжди молитимуся за долю своїх діток. Маминому серцю завжди можна довіряти.
