Ви до кого? Ганна Степанівна разом із Петром вийшли на ґанок і вдивлялися в незнайомку. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я донька Андрія старшого сина Ганни Степанівни.
Ганна Степанівна сиділа на лавці, залитій золотим промінням, і ковтала перше весняне тепло. Нарешті прийшла весна. Лише небо знало, як важко було пережити цю зиму.
“Ще одну таку не витримаю!” подумала вона й з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала її. Грошей на похорон назбирала. Сукню купила.
Ніщо більше не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Васильович, могутній, як дуб, і четверо дітей три сини й донька. Жили дружно, рідко сварились. Діти виросли й розлетілись, як птахи.
Старші сини вступили до університетів, потім роз’їхались по містах. Середній навчався погано, але згодом розкрутив власну справу й подався за кордон. Донька теж не залишилась у селі махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти частенько навідувались. Листи писали, а з появою телефонів дзвонили. Потім з’явились онуки. Ганна Степанівна брала пошарпану валізу й їхала до когось із них нянькувати.
Але онуки теж виросли. Дзвінки стали рідшими. А про візити й зовсім забули не до того було. Робота, власні діти, клопоти.
Востаннє вони зібрались разом на похороні Степана Васильовича. Такий здоровий чоловік здавалось, вікуватиме вічно. Але доля вирішила інакше.
Поховавши батька, діти роз’їхались. Спочатку ще дзвонили матері, але згодом і це зійшло нанівець.
Ганна Степанівна намагалась телефонувати сама, але відчула зайва вона їм. І відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї тоді вона тиждень ходила з посмішкою.
Одного разу вона знову сиділа на лавці й думала про своє.
Добрий день, тітонько Ганно! біля хати стояв молодий чоловік і усміхався. Пам’ятаєте мене?
Ганна Степанівна прищурилась:
Петре? Це ти?
Я, тітонько! він радісно зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, що жили від гулянки до гулянки. Скрізь бігав голодний, у лахмітті. Ганна Степанівна годувала його, віддавала старий одяг і пускала переночувати, коли батьки знову напивались.
Батьки Петра довго не протримались. Померли. Хлопця забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила.
Де ж ти пропадав, Петрусю? зраділа вона.
Спершу в дитячому будинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся додому! Буду село піднімати!
Що там піднімати? махнула рукою Ганна Степанівна. Усі роз’їхались.
Нічого! Я впораюсь!
І почалось у Ганни Степанівни нове життя. Петро влаштувався до Тарасовича найбільшого фермера в окрузі.
Відремонтував свою стару хату й допомагав Ганні Степанівні по господарству. Вона його “синочком” кликала. Так вони прожили три роки.
Їду я, тітонько, соромливо сказав він одного дня. Тарасович зовсім зазнався. Працюємо, а платить не хоче. Поїду на заробітки.
Їдь, дитинко, з Богом!
Знову вона залишилась сама. Іноді від самотності плакала. Але щось тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тітонько Ганно! почувся знайомий голос. Вона підвела голову й побачила Петра біля воріт.
Петре? Невже ти?
Я, тітонько! високий, гарно одягнений чоловік увійшов у двір. Повернувся! Назавжди!
Ой, яка радість! заметушилась Ганна Степанівна. Заходи, Петрусю! Зараз чаю наготую!
Чай це добре! усміхнувсь він. Я тільки додому заскочу. Не знав, що тебе застану гостинці не взяв!
За півгодини вони сиділи за столом, пили чай із старовинних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ зібралась, Петрусю, витерла сльозу Ганна Степанівна.
Нічого подібного! пожартував він. Я приїхав тепер ми з тобою заживемо! Грошей заробив, свою справу розпочинаю! Тобі ще рано!
Господарі! Чи є хто вдома? раптом почувся дівочий голос. Ганна Степанівна виглянула у вікно й побачила дівчину в легкому пальті й черевиках на підборах.
Ви до кого? вона з Петром вийшли на ґанок.
Я до Ганни Степанівни! Я правнучка її. Донька Андрія!
Вони переглянулись.
Я дзвонила, але телефон не працював! Тому приїхала навмання!
Заходьте! здивовано запросила Ганна Степанівна, а Петро взяв валізу.
Вони дивились, як Оксана з задоволенням їла вареники й розповідала про себе.
Не люблю місто. Хочу в селі пожити! А батьки не розуміють. Дідусь Андрій запропонував у вас побути. Каже, як поживу і бажання пройде. Він дзвонив, та
