Та ну, мамо, не треба зараз їхати, каже мені син. Подумай сама: дорога не з близьких, ночувати у потязі, тобі ж уже не двадцять років. Та й весна, напевно на городі роботи, як в аптеці! Не мороч собі голову, сиди вдома, відбивається від мене, як від докучливої мухи.
Синку, як це не мороч? Я ж вже рік тебе не бачила! Хочу і на невісточку подивитися, як слід кажу чесно, без дипломатії. Та й всі ці ваші знайомства по телефону не те. Потрібно ж тепло рідне відчути!
Давай так: зачекай ще до кінця місяця, а ми всі разом до тебе, якраз на Великдень вихідних багато, лагідно обіцяє він.
Якщо вже правду казати, то була я готова їхати. Але, як-то кажуть, баба вірить і сліпа б не впала: послухала і вирішила сидіти вдома.
Але ні син, ні його все разом так і не приїхали. Дзвонила я декілька разів гуде, а він то зайнятий, то на нараді, то дзвоню пізніше коротше кажучи, не чекай мене, мамо.
Ну, не образитись тут це треба мати серце слона! А я ж як подорожню сумку в голові зібрала Син от-от пів року, як одружився, а я ні разу невістку вживу не бачила.
Сина мого, Олексія Андрійовича, я народила так кажуть на селі для себе. Тридцяте літо відгуляла, а чоловіка як вітром здуло. То думаю: Не дочекалась принца, сама собі героя народжу!
Бог простить, а я й досі не шкодувала про це ні секунди. Було тяжко: грошей кіт начхав, робіт по два за раз брала, щоб малому все дати. Ми, чесно кажучи, не жили виживали. Але щоб Олексій не бігав босим, я брала швабру чи лопату як піде.
Закінчив школу подався вчитися у Київ. Перший рік підтримувала його, як могла. Допомога то не слово, рахуйте, сама рушила на заробітки в Польщу. Хоч якісь пару євро (тобто, пересилай в гривнях сину на житло й харчі, а собі Бога молись, аби лиш сили дійшли додому).
Якось дотягнула, та вже на третьому курсі сам на підробітки влаштувався, дорослий став. Закінчив університет на роботу, та й сам на себе став заробляти.
Додому зачастив рідко раз у рік, от і весь приїзд. А я, сором і срам, в Києві жодного разу не була навіть на Хрещатику ноги не ломила.
Думала, весілля вже точно без мене не обійдеться рано чи пізно, а наберуся сміливості, поїду! От і стала відкладати на поїздку цілих 60 тисяч гривень нашкребла.
Пів року тому телефонує Олексій. Такий піднесений, аж шапку зносить, каже: Мамо, одружуюсь!
Ну, слава Богу. Але тебе прошу не приїжджай, поки просто розпишемося. Весілля зробимо пізніше, попереджує.
Думала я: В кого тепер весілля в кредит? Ото й знайомство з невісткою по вайберу. Гарна дівчина, не те що я, просте село. Батько її у бізнесі, натурально олігарх. Сіли, поговорили, наче й нічого. Радіти б а серцем відчуваю: пропускаю щось важливе.
Час минає, а ні до мене, ні я до них. І ось терпіння у мене скінчилося: зібрала манатки, купила квиток на київський експрес і гайда! Наклала торби домашньої їжі: і хліб спекла, і варення налляла. Дзвоню сину з перону:
Ой, мамо, ну ти даєш! Нащо? Я на роботі, зустріти не зможу. Ось тобі адреса бери таксі, каже.
Вранці приїхала в Київ. Таксі викликала мало не обімліла, як дізналася, скільки в гривнях це виходить! Ну, зате центр, все у вікно видно, трохи душу освіжила.
Двері мені відчинила невісточка Марічка. Дивиться на мене так, наче я їй борщ розлила на килим. Посмішки ніякої, про обійми і мови нема. Повела на кухню сина вже дома не було, на світанку вибіг.
Я ж, як справжня мама, почала розкладати все добро на стіл: і картопля, і буряки, і яйця, і яблука сушені, і грибочки, і огірки, і помідорі, і навіть варення банок пять! Невістка криво посміхнулася:
Навіщо ви це все тягли? Ми таке не їмо, ми не готуємо доставка нам все привозить
А чим же ви харчуєтесь? здивувалась я.
Служба доставки! Готувати не люблю запахи кухні недобрі, каже вона, і повітря нюхає, як професор-газовик.
Не встигла я оговтатись, як на кухню вбігає малий хлопчина років три з хвостиком.
Це мій син Назарчик, мовила Марічка.
Назар? уточнила я, бо дід мій Назаром був.
Ні, Назара не люблю. Назарчик, будь ласка. І мене не Марічкою, а Марія як у паспорті! не відстає від іменного ритуалу.
Хотіла я плакати, навіть не від того, що син взяв жінку з дитиною а з того, що не сказав ні слова.
А тут дивлюся на стіні портрет весільний грамів на пять. Кажу: Ну, не було весілля, так хоч фото гарне.
А хто вам сказав, що не було? Було на двісті душ! Олексій казав, що ви захворіли, от і все, кинула крізь зуби Марія.
Снідати будете?
Буду буркнула я.
Марія поставила чай і три скибки швейцарського сиру. Оце і весь сніданок у її розумінні.
Я вирішила, що посмажу яєчню сама собі свято зроблю! Та невістка як закричить: Не смій! Буде запах!
Хліба домашнього не взяла. Каже: ми на правильному харчуванні, а пекти не модно.
Аж нудно стало чекала цього весілля, а тут і тебе посоромились запросити, і харч не твого сорту.
Сиджу, чай пю мовчимо. Тут вбігає Назарчик, тулиться до мене. Обняти хотіла а Марія руками махає: не чіпайте, бо звідки знати, з чим ви до нас!
Смаколиків для хлопчика не брала, простягнула йому баночку малинового варення: кажу, млинці з ним як літній настрій.
Марія з рук вихопила: Скільки разів казати цукру ми не їмо! Ми на детоксі!
Так і хотілося ридати. Не до чаю вже мені було. Пішла, взулась а в коридорі хоч коти гуляй: хоч би хто спитав, куди йду.
Вийшла, сіла на лавочку. Серце здавалося, розколеться. А далі дивлюся невістка виходить із Назарчиком, тягне баночки, компоти, грибочки і прямісінько до смітника.
Я, поки вона відійшла, свої труди назад до торби й на вокзал. Хтось щасливий здав квиток я урвала на вечір.
Пішла в забігайлівку біля вокзалу замовила борщик, мясце з картопелькою, салат. Справжній обід, як у людей. Заплатила догори, але хіба мені коротко? Собі не шкода.
Залишилось трохи часу пройшлася містом. Київ гарний, не сперечаюся трохи відлягло.
В потязі не спала, плакала. Найбільше боліло те, що син навіть не подзвонив, не спитав: куди ти ділась, мамо?
Мабуть, швидше у червні сніг впаде, ніж була б готова до такого Син у мене один-єдиний, а я в підсумку йому навіть зайва.
З тими 60 тисячами, відкладеними на його весілля, тепер не знаю, що й робити. Віддати чи не віддавати? Чи може, краще свою хатину утеплити та поїхати з подружками на відпочинок? Як думаєте?
