Сьогодні до мене завітала моя подруга дитинства Соломія Гаврилюк. Ми ровесниці, нам уже по шістдесят, але її шлях і мій різко розійшлися після університету. Я тоді залишилася у нашому містечку на Тернопільщині, а Соломія зібрала валізи й поїхала у великий Львів, здається, навіть не оглядаючись назад. Деякий час ми листувалися, але з часом наш звязок зник як часто це буває у житті.
Від спільних знайомих я іноді дізнавалася про її пригоди. Вона не сиділа на місці, подорожувала то в Одесу, то в Карпати, то за кордон. Казали, змінює чоловіків, коханням своїм не дорожить надто довго. У пятдесят мала вже третього чоловіка, але й з ним розлучилася. Дітей не мала і, як виявилося, ніколи і не хотіла мати. Мене це завжди дивувало ну як? Адже більшість жінок народжують хоча б одну дитину. Навіть якщо в житті з чоловіком не склалося, так дитина і внуки дарують сенс і тепло у старшому віці
Соломія повернулася у наше містечко, щоб продати стару бабусину хату. Раніше здавала її, тепер вирішила остаточно попрощатися з минулим. Ми сіли на кухні за чашкою кави, говорили про життя, якого стільки минуло.
Зрештою я не витримала і запитала:
Соломіє, ти ніколи не шкодувала, що не маєш дітей? Хоч би для себе Хто тобі в старості води піднесе, хто догляне?
Вона розсміялася мені просто в очі:
Оленко, яку воду? Як думаєш, твої діти прийдуть і все для тебе зроблять? Діти зараз живуть своїм, часто й батьківськими проблемами не переймаються. Краще заощаджувати гривні змолоду і найняти собі гарну доглядальницю, ніж сподіватися на якісь милості від дітей. Я свідомо не народжувала не хотіла постійно піклуватися, переживати, віддавати себе. Хотіла жити для себе подорожувати, бачити світ, власними руками заробляти.
Всі мої чоловіки йшли від мене з однієї причини я не хотіла заводити дітей.
Тепер я живу так, як хочу. Не доглядаю внуків, не відкладаю пенсію, щоб допомогти дітям, які самі вже дорослі, але не завжди вміють бути самостійними. І не шкодую ні про що. Навпаки, мені сумно за тими, хто ростив дітей, жив у сподіваннях, а зараз сидить сам іще й нарікає, що син чи дочка у Київ виїхали чи десь у Польщу. Я ж такого тягаря не маю.
Це моє життя, мій вибір.
Я слухала Соломію і розуміла: в її словах багато правди. Для чого народжувати, якщо цього не відчуваєш? Навіщо сподіватися на щось у старості народжу, і точно буде кому допомогти Життя треба прожити для себе, а не для чужих надій і очікувань.
