— Добре, хлопці, рибалка зачекає, — сказав я і схопив підсак. — Треба врятувати бідолашку.
Я, Віктор Коваленко, керував катером по спокійній гладі Дніпра біля Київського підгір’я, а пасажири — туристи з Львова — захоплено кидали вудки. День був ясний, сонце лагідно гріло, а легкий бриз підштовхував хвилі, і риба клювала охоче.
— Вікторе Семеновичу, а он там щось пливе? — раптом вигукнув один із відпочивальників, вказуючи вдалину.
Я примружився, вивчаючи водну далечінь:
— Наче птиця… Хоча ні, щось дивне.
Коли катер піднявся ближче, ми всі здивовано переглянулись. У воді, ледве тримаючись на поверхні, відчайдушно борзався кіт. Рудий, мокрий, зовсім виснажений.
— Оце так! — похитав головою я. — Як він тут опинився? До берега ж півтора кілометра!
— Можливо, випав з човна? — припустив один турист.
— Або течія його віднесла, — додав інший.
Кіт жалібно нявкнув і намагався доплисти до катера, проте сил у нього залишалось все менше.
— Добре, хлопці, рибалка почекає, — вирішив я і схопив підсак. — Треба врятувати того бідолашку.
Витягти кота виявилось нелегко — він злякався, дряпався, кидався з боку в бік. Нарешті його підсунули до сачка, і я обережно підняв на борт.
— Бідолаха зовсім знесилений, — зітхнув я, загортаючи тремтячого кота в стару куртку. — Скільки ж він протримався у воді?
Кіт притиснувся до кутка палуби, його мокра шерсть розвіювалася, вуса сіпались у різні боки.
— Який красень, — розчулилася дружина одного з туристів, Одарка. — І зовсім молодий.
— Треба показати його ветеринару, — занепокоївся я. — Хтозна, скільки він нахлебтався води.
Ветеринар, д-р Олена Петрівна, оглянув кота і заспокоїв всіх:
— Здоровий, хоч і виснажений. Зневоднений, наляканий — але живий. Відпочине десять днів, і буде, мов новий.
— А може, пошукати господарів? — запитав я.
— Можна оголошення розмістити, — відповіла вона. — Але, схоже, він бездомний. На вигляд — вуличний.
Я забрав кота додому. Моя дружина, Галина, тепло зустріла нового «гостя»:
— Ой, який худючий! Зараз ми тебе відгодуємо!
Перші кілька днів кіт спав під диваном, вилазив лише поїсти. Потроху почав досліджувати нове житло. А вже за тиждень муркотів, коли Галина лагідно гладила його по спинці.
— Знаєш, — сказав я до Галини, — може, залишимо його у нас? Навряд чи господарі знайдуться.
— Я не проти, — усміхнулася Галина. — Давно мріяла про кошеня. А як його назвемо?
— Щасливчик, — одразу відповів я. — Не кожному вдається врятуватись у відкритому морі.
Кіт, почувши нове ім’я, підняв голову і голосно нявкнув, ніби схвалюючи наш вибір.
Минув місяць, і Щасливчик повністю став частиною сім’ї. Він зустрічав мене біля порогу, грівся на колінах у Галини, вправно просив рибку на кухні. Тільки води досі уникав — навіть підходив до миски обережно.
— У нього, мабуть, психологічна травма, — говорила Галина сусідкам. — Після такого не дивно.
— А може, це доля так розпорядилась? — міркувала сусідка Тетяна Миколаївна. — Сам прямісінько до вас приплив.
Я лагідно почухав кота за вушком:
— Можливо, й справді доля. Добре, що того дня ми вирішили піти на рибалку. А то б…
Рудий потерся об мою руку й задоволено замуркотів, ніби промовляв: «Все буде добре. Я тепер з вами. Назавжди.»
І я з Галиною мовчки погоджувалися.
Іноді допомога, надана в потрібний момент, перетворюється на найнеочікуваніше щастя. Порятунок часто приходить не там, де його шукаєш, а справжня удача підпливає до тебе. Головне — не проґавити той момент, коли хтось потребує допомоги.
Бо саме в такі хвилини в життя входить нове, несподіване кохання. І хоч початок був тривожним, найміцніші зв’язки часто народжуються саме в складні часи.
Не пропустіть нові цікаві публікації — підписуйтесь на сторінку! Залишайте думки та емоції у коментарях, підтримуйте вподобайками.



