Одного ранку Семен, який працював стоматологом у великій клініці на проспекті Шевченка, піднявсь до ліжка, обхопив Уляну і, шепочучи на вухо, сказав:
— Доброго ранку, Сніжано. —
Потім, з задоволенням захмарився, продовжуючи дрімати.
Уляна відкрила очі, ледве піднявшись, бо холод прокотився по всьому тілу. Яка ж це могла бути помилка? Чи все й справді було добре?
Семен протягнувся, зітхнув і, побачивши її, сказав:
— Уля, ти така холодна, навіть сон у мене зійшов. Ти в порядку? Літо зовні, а ти під ковдрою замерзаєш. Я зараз заварю чай.
Він, мов нічого, піднявся на кухню, настрій підняв, співаючи знайому мелодію.
Уляна полежала ще хвилину, потім, ніби важка, підвелася, попрямувала до умивальника. Ноги відчувалися, немов свинець, у голові гудів білий шум. Мабуть, справді треба чай.
Семен попросив оладки. Уляна підвела брову:
— Ти вранці назвав мене Сніжаною.
— Що‑то, кохана? — спитав він, посміхаючись.
— Семен, не грай у дурака. Ти назвав мене Сніжаною.
— Тобі здавалося, Уля, Сніжано, що це сон. Ось чому так холодно і мряково? Ох, жінки… Створила собі проблеми сама. Пішов на роботу голодний.
Уляна ще трохи шукала сенс у цьому ранковому хаосі, полила квіти, підсмажила оладки, швидко одяглась і вирушила до Семена на роботу. Можливо, справді це лише збій у пам’яті.
У приймальній клініки його чекала нова секретарка з рудим кучерявим волоссям, що блищало, немов осіннє листя.
— Семен Юрійович зайнятий, сьогодні не приймає. Я можу записати вас на наступний тиждень, — повідомила вона.
— Запишіть мене до нього саме, — різко перебила Уляна.
— Перепрошую? — підняла брову дівчина, очі її розширились. — Хто ви?
— Горемичко. Уляна Вікторівна, дружина Семена Юрійовича. Ідіть геть. Пишуться тут різні люди.
Тоді динамік зазвучав голосом Семена:
— Сніжанко, принеси, будь ласка, каву. Сніжанко?
Уляна зітхнула.
— Добре, принесу.
— Ульяночко? — закричав Семен, коли побачив її з підносом у кабінеті. — Щось сталося?
— Ось твоя кава, і оладки. Тобі надсилатимуть позов про розлучення. Смачного.
— Уляно, що це за чорт? — спалахнув муж. — Зранку ніби відьмина на мітлі.
— Твоя відьма сидить у приймальній. Чому її волосся не прибрано? Такий солідний стоматолог, а секретарка вульгарна, — розлютився він.
— Уляно, спокій. Не варто кидати крику. Я на дачу на тиждень їхатиму, дочекайся, коли охолонеш, і подзвони.
— Пізно, Семене. Я не терпітиму зрад. Поясни, навіщо?
Семен зітхнув, ковнув каву і виглянув:
— Варвара пішла. Я взяв Сніжану за її рекомендацією.
— Коли?
— Місяць тому.
— Чому не сказав? Ти завжди ділився новинами.
— Не думав, що Сніжана затримається. Вона добре працює.
— І не тільки.
— Це випадковість! Не хотів!
— Не хотів — не змінив. Я сьогодні збираю речі і переїжджаю.
— Куди? — запитав розлючений Семен. — Я ж сказав, що на дачу підемо. Я не хочу розлучатися!
— Але я не зможу чути твоє ім’я з твоїх вуст — Уля, Сніжана. Твоя рудо‑каста секретарка буде мені на очах. Не знищуй мені психіку, робота вже й так важка, діти треба виховувати.
— Куди йдеш? Залиши в квартирі.
— Чому моя квартира? У мене є будинок.
— У цій глушині? Стара дерев’яна хата?
— Це мій будинок. Точка.
— Будинок залишився від батьків, і в ньому важко дихати, спогади крижані.
Надійна подруга Олена підбігла, мимоволі підсумовуючи:
— Ти не зможеш тут жити, Уляко, не дурни. Повернись в квартиру, продай будинок, візьми іпотеку, а потім…
— Не треба думати про це, — відповіла Уляна. — Я не зможу. Ти б змогла?
— Не знаю, я б не знала, що робити на твоєму місці.
Уляна відчинила всі вікна, вдихнувши аромат трави, що пахне дитинством і літньою ділянкою.
— Ти відчуваєш запах? — спитала Олена. — Трава росте, треба косити.
— Я розберуся. Замовлю бригаду, щоб перекопали дільницю, у мене є заощадки. П’ять років, поки Семен відкрив приватну клініку, я жила на його гроші. Він вважав мою зарплату «розвагою» і радив відкладати на розваги.
— Добрий чоловік, — зітхнула Олена.
— Я теж так думала, а тепер важко на душі.
— Та й уявляю.
— Я навіть думала, що Сніжані викину зуби, а вона нові отримає від Семена. Але вона молода, здорова, не залишиться без зубів.
— А ти вже стара, хворієш? — фыркнула Олена. — У сорок років життя тільки починається.
— Як це пояснити Поліні? Не хочу про це думати. Якщо розлучимось — повідомлю. Не хочу, щоб вона кудись приїхала, навчалась, вмовляла…
— Зрозуміло, двадцять років разом — не шкода?
— Шкода, як бджоли в вулику.
— Ти ж жорстока, — здивувалася Олена. — Я думала, ти будеш плакати.
— Не дочекаєшся.
— Це стрес, він так впливає.
— Можливо. Добре. Ти хотіла підтримати? Дай мені відро, підемо набирати воду, помитимемо підлогу, протеремо пил.
— Краще б у готелі жила. Ти справді збираєшся займатися будинком?
— Чому ні? Це будинок моїх батьків, не хочу його зносити.
— Тоді найми дизайнерів, будівельників, нехай все приведе в порядок. Це ж ваша спільна квартира.
— Не хочу залишатися тут.
— Не поділиш її?
— Думаю, Семен залишить нам з донькою його дачу, а Поліна вирішить, чи залишити її. По суті, це її квартира, мені вона не потрібна.
— Семен збудував елітний котедж, міг би залишити його вам. Є туалет, вода.
— І тут буде все. Досить плакати, підтримки від тебе немає…
— А колодязь?
— Я не люблю колодязі, хочу прогулянку, оглянути околиці.
— Колонки на місці старого будинку зникли, а тут нова хата за високим парканом.
— Не дивуюсь, — скептично сказала Олена. — Столько років пройшло, ваші будинки поруч, розширяться.
— Звідки ти знаєш?
— Оглянь будинок. У них паркан трьома сторонами, а біля твого лише колодязі. Хтось шукав господаря, а ти.
— Можливо, паркан ще не встановили.
— Ой, подивись, машина під’їжджає, хтось.
— Тебе лише казки розповідають.
— Життя інколи дивніше казок. Ой, який чоловік!
— Олена, заткнись. Я розлученням і зрадою зайнята, а не чоловіками.
— Чому ти стоїш тут, як приклеєна?
— Запитаю у того чоловіка, де колонка, бо потрібна вода.
— Ну‑ну.
Неввічливий чоловік, стоячи біля своєї машини, не кивнув, лише поглянув. Олена мовчала.
— Що треба? — спитав він.
— Палки для дров, — відповіла Уляна.
— Чи можете піднятись? Ви не випадкова господиня цього будинку?
— Я саме так. Колись тут була колонка, потрібна вода.
— Вибачте, мій колодязь можете використати.
— Інших колонок немає?
— Вже давно їх немає.
— Добре, піду до свого колодязя.
— Чому не пішли одразу?
— Не люблю колодязі, зрозуміло?
— Ти маєш питну воду? — прошепотіла Олена.
— Так, не дурна. Ти вже йди додому, нервуєш.
Ранком Уляна прокинулась від крику свині, немов у дитинстві. У будинку не пахло пирогами, ніхто не входив, двері не хлопали. Сльози знову навали.
Тоді чулись кроки. Уляна почула, як хтось ходить за вікном і шурхотить травою.
— Хто там? Викажу поліцію!
— Не бійтесь, я сусід. Треба забрати у вас Гектора.
Уляна, у піжамі, вийшла на ґанок.
— Який Гектор? Що ви мені морочите голову?
— Гектор! — крикнув чоловік, заглиблюючись у зарості.
Трава зашевелилась, почулося хрюкання, і з кущів виглянув чорний поросятко.
— Гектор, не бійся, виходь, йдемо додому, дурнику.
Поросятко обійшло Уляну, маленьке і чорненьке, такого вона ще не бачила.
— Породистий?
— Я в поросятах не розбираюсь.
— Навіщо вам поросятко?
— Він не мій. Заблукав у моєму саду, поселився в сараї. Я об’їхав усе село, нікого не знайшов. Приклався до мене, бо не хотів, щоб його зарізали.
— Як ви опинились у нашому селі?
— Я тут три роки, а вас бачу вперше. Огороження ще не готове, а ваша трава йому до смаку.
— Досить, чоловіче. Дозвольте без зайвих драм. У мене розлучення через тиждень, стрес, психоз. Я ж тут виросла, у дітей і поросят тоді були. Припиніть дивитися на мої руки, я можу сосною вирубати березу.
— Гектор, ідемо, небезпечно. Не нервуйтеся, будь ласка.
— Дітей і тварин не ображаю. До побачення.
Наступного ранку Уляну розбудив скулеж собаки. Поруч з ланиною шурхотіли свині, сусіди, і вона, можливо, приїхала сюди, щоб спокійно розібратись у думках.
Уляна вийшла на ґанок, побачила цуценя.
Сусід довго не відкривав ворота, потім замок клацнув, і перед нею стояв сонний чоловік у піжамі, схожий на Уляну. Поруч хрюкала ще одна свинка.
— Це ваш цуценя? — запитала Уляна.
— Звідки ви знаєте? У вас немає огорожі, поросятка підходять, можливо, і собаки.
— Не хочете залишити собаку собі? У приватному будинку собака потрібна. Я збираюся на тиждень до притулку.
— У мене ніколи не було собаки, і ви вже розібралися з поросятком.
— Тоді вважаю це подарунком. Дайте йому ім’я.
— Нехай буде Арсен.
— Не, мене звуть Арсеній. Писати собаку своїм іменем — неправильно.
— Тоді назвіть його Чук. У вас вже Гектор.
— Чук і Гектор? Чудово! Дякую! А як вас звати?
— Уляна.
— Гарне ім’я.
— Я піду, — сказав Уляна, залишаючись на місці.
Вона не хотіла йти: і поросятко, і цуценя, і тяжка ностальгія.
— Ви завжди встигнете втекти. Давайте займемося цуценям, я навчу вас доглядати за псами, а потУляна, стискаючи сльози, кинула погляд у далеку хату, де вже згасало сонце, і, з новим ім’ям Чука на губах, вирішила залишитися, аби захистити те, що залишилося в її серці.
