День навіть не знаю, радіти чи сумувати. Знову сиджу на кухні, записую все у щоденник, бо на серці важко невістка привела онучку на вихідні. Я, Галина, стою перед черговим випробуванням: чим нагодувати дитину, яка обідає двома ложками супу і твердить: «Мама казала, що принцеси багато не їдять!» Коли її слухаю хочеться сміятись і плакати водночас, бо ж вона аж прозора від того, як мало їсть. Дівчинка, моя онука Златослава, ніби світиться зеленкуватим одразу видно, бракує вітамінів.
Ніколи не полюбила я дружину свого сина, Настю. Вона старша Андрія аж на сім років. Йому тоді було ледь-ледь 18, а вона вже закінчила університет, мала роботу! Знаєте, як то воно мама відчуває, що хтось «легко» забирає її дитину. Вони зустрілися і все, Андрій як під гіпнозом. А Настя гарна, доглянута, слідкує за фігурою, модно вдягається, будує карєру. Не дивно, що хлопця так і притягнуло до неї, але ж серцем матері не накажеш!
Їла вона теж небагато завжди казала, що здоровя на першому місці. І Златославу привчала до правильного харчування: «Менше солодкого, більше овочів». Я, чесно, скептично до того ставилась, бо в нашій сімї борщ з пампушками святе, а тут якісь авокадо…
Через кілька місяців після знайомства Настя завагітніла. І хто його знає, чи навмисно, чи так вийшло. Коли дізналась, з одного боку раділа, з іншого тривожилась. Але Андрій сказав, що любить її і хоче створити родину. І вже через пів року після випускного ми відгуляли весілля скромно, родинно на 12 тисяч гривень, що назбирали між собою.
Поки Андрій навчався у коледжі, вони жили окремо спочатку орендували квартирку на Борщагівці, згодом вдалося купити малесеньку кімнату у гуртожитку. Вони були щасливі, як мені здавалося, але серцем я не приймала все те мені здавалося, що моя дитина заслуговує на більше.
Я критикувала Настю: то вареники прісні, то дитина без шкарпеток ходить, то чоловіка не пошкодувала, бо сорочку несвіжу дістала. Неділя «то чому ви не зайшли до нас на пиріжки?» Я своє говорила, Настя своїм шляхом йшла. Врешті, вона майже перестала спілкуватися зі мною була зайнята роботою, дитину водила по гуртках (гімнастика, шахи), а ще йшла на свою йогу та косметолога.
Андрій повертався додому а там порожньо: дочки і дружини немає, їсти нічого, занурився у самотність. Одного вечора постукала до нього сусідка по гуртожитку Марія, вдова з двома синами. Щось там з краном зламалося Андрій майстрував, а Марія тим часом наліпила пиріжків пригостила хлопця. Якось так сталося, що й далі почала його запрошувати на чай, а потім і на вечерю. Там, на спільній кухні, розговорилися, стримано щиро посміялися
З того все і закрутилося. Вечори з Марією стали для Андрія віддушиною. Пельмені, вареники, борщ справжня українська домашня їжа. Настя вже давно знаходила їжу у кафе, вдома не готувала, не встигала. Між Андрієм і Марією майнула якась іскра самі не помітили, як почали шукати привід побути разом, хоч на хвилинку. Гуртожиток місце, де всі все бачать: язики швидко доносили. Хтось повідомив Насті, що її чоловік зачастив до сусідки.
Вибухнув скандал на весь поверх. Настя зібрала речі Андрія в чорні пакети та винесла у коридор. Йти було нікуди, додому батьків звечора не поїдеш. Марія впустила. Тоді доньці Андрія було 6. Йому самому 25, Насті 32, Марії 39.
Я знала про все останньою. І що? Спочатку тішилась тихенько: «Ось, нарешті розлучився з тою старшою!» А потім, коли зрозуміла, що Марія ще старша і має двоє своїх дітей ані слова з вуст не вирвалось. Навпаки, зустрічала Андрія і Марію вдома спокійно, без докорів. Може, через втому, бо вже нічого не могла змінити, а може просто змирилась.
Зараз минуло вже пятнадцять років. Андрій і Марія живуть душа в душу, своїх дітей у них немає, але онука Златослава навідується до них на вихідні вони готують разом борщ чи вареники, сміються, підтримують одне одного. Андрію 40 років, Марії 54. Я дивлюся на них і бачу: вони щасливі. Спокійно, затишно, без зайвого галасу.
Чи можна бути щасливими у такій сімї, де жінка старша? Не знаю. Але здається, що у Андрія є все, чого йому бракувало тоді: тепло, спокій, розуміння. Може, найбільша помилка у житті це лізти з порадами, коли діти самі ще шукають свого щастяСміюся про себе: от як воно в житті виходить. Хотіла для сина кращого, ніж мав а щастя, мабуть, обирає кожен по-своєму. Може, я й була колись сувора та вперта, та з роками серце відтануло. Недарма онука тепер біжить до нас додому не через обіди й пиріжки, а через затишок, гомін, через щирі розмови, які з Марією лунають на кухні. І сидячи поруч, слухаю її сріблястий сміх і вперше розумію: сімя це не про віку чи рецепти, це про те, щоб у чиїхось обіймах був дім.
І самій якось стало легше дихати. Може, й принцеси насправді багато не їдять, зате вони вчаться бути собою навіть якщо для щастя їм часом потрібна ще одна бабуся, чужий борщ і багато тепла.
