Донька для себе
Оленка зайшла у хату й прислухалася. Швидко скинула плащ, туфлі й одразу пройшла до кімнати мами.
Та лежала на ліжку поверх ковдри. Очі заплющені, руки складено на грудях.
— Мамо! — перелякано скрикнула Оленка.
— Чого кричиш? — Мама повільно розплющила очі.
— Налякала мене. Лежиш, як… — Оленка замовкла.
— Тільки й чекаєш моєї смерті. Нічого, недовго лишилося, — незадоволено буркнула жінка. — Чому так пізно?
— Мам, ну навіщо ти так? Я справді злякалася. У магазин після роботи зайшла. Усього на п’ятнадцять хвилин запізнилася, — виправдовувалася Оленка. — Тобі щось потрібно? Тоді я піду вечерю готувати.
Мати хворіла завжди, скільки Оленка себе пам’ятала. До поліклініки ходила, як на роботу. Поверталася й скаржилася, що лікарі ледачі, даремно їм платять зарплату. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Оленку пізно, у сорок років. «Для себе», як то кажуть. Батька у дівчини не було. Мати припиняла всі розмови про нього. Коли Оленка підросла, вона передивилася всі фотоальбоми — їх було всього два — але не знайшла жодного знімка чоловіків.
— Спалила всі. Навіщо зберігати світлини зрадника? — відповіла мати на питання Оленки. — Ти, доню, чоловікам не вірь. Тримайся від них подалі.
У походи чи подорожі з класом довше, ніж на день, мати Оленку не відпускала.
— У нас і так грошей нема. Виростеш — всюди побуваєш. А якщо мені стане погано, а тебе поруч не буде? Померу — ти сама залишишся на цьому світі, — казала мати.
За найменшого приводу вона хапалася за серце. Оленка кожного разу лякалася і маминих нападів, і розмов про смерть, бігла за ліками. Вона давно знала, де вони лежать, що треба принести від серця, а що від нервів. Тому з дитинства мріяла стати лікарем і лікувати матір.
Але в їхньому місті медичного інституту не було. Про те, щоб поїхати вчитися до іншого міста, й мови не йшло. З ким мати залишиться? Вони завжди жили дуже скромно, а тепер, коли мати вийшла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. Тому після школи Оленка пішла працювати.
Недалеко від їхнього будинку була невеличка нотаріальна контора. Жодних оголошень на двеОленка натиснула кнопку ліфта, тримаючи дитину на руках, і з легким серцем вирішила: тепер її життя нарешті належатиме їй самій.
