Солодкі яблука зі сльозами
Надія Іванівна акуратно тягнулася до стиглих яблук на гілці. Спина занила, але вона і не звернула уваги врожай цього року видався на славу. “Ренет Симиренка” соковиті, з легкою кислинкою, ідеальні для варення, яке так любив її зять Олег. А онучка Софійка буде просто щаслива від яблучного штруделю до чаю, коли приїде на вихідні.
Мам, знову на драбинці? голос доньки змусив Надію Іванівну аж підскочити. Скільки можна повторювати: поклич мене чи Олега, ми самі зробимо!
Катерина, її донька, стояла на доріжці, вперши руки в боки. У білій блузці та з ідеально укладеним пучком вона виглядала як іншопланетянка серед яблунь і грядок із петрушкою.
Та я ж обережно, Катрусю, вибачливо посміхнулася Надія Іванівна, злізаючи зі стремянки. Чого вас турбувати? У вас й так роботи по вуха.
Ось саме тому, кивнула Катерина, забираючи кошик з яблуками. Олег третій день звіти готує, я клієнтам вуха прожарюю, а ти тут як альпініст тренуєшся. Ще впадеш що ми тоді робитимемо? У мене немає часу возити тебе по лікарнях, мам!
Надія Іванівна мовчала. Що тут скажеш? Діти виросли, у них своє життя. Катруся з чоловіком мають невеличкий бізнес магазин будматеріалів. Телефон не випускають з рук. Коли їм до матері?
Мам, нам треба серйозно поговорити, Катерина віднесла кошик на веранду й повернулася. Ходім, сядемо.
Серце Надії Іванівни стиснулося. Цей тон вона знала так донька говорила, коли вирішувала щось важливе, але не дуже приємне.
Вони сіли на стару лавку під вишнею, яку колись разом із чоловіком Миколою фарбували у блакитний колір. Фарба вже облупилася, але руки все не доходили підновити. Мабуть, тепер уже й не дійдуть.
Мам, памятаєш, ми з Олегом казали про розширення бізнесу? почала Катерина, дивлячись кудись у далечінь.
Памятаю, звісно, кивнула Надія Іванівна. Хотіли другий магазин відкрити, в іншому районі.
Так ось… Все склалося. Кредит схвалили, приміщення знайшли. Але треба додаткові кошти на ремонт і першу закупівлю.
Надія Іванівна напружилася. У неї були скромні заощадження, відкладені “на чорний день”, але вона б одразу віддала їх доньці, якби та попросила.
Катрусю, якщо тобі потрібні гроші…
Ні, мам, не в цьому річ, перебила її Катерина. Ми вирішили продати дачу.
Що?! Надія Іванівна не повірила своїм вухам. Яку дачу?
Цю дачу, мам, Катерина обвела рукою ділянку. Наш сусід Петрович давно хотів розширитись, запропонував гарну ціну. А нам гроші потрібні як повітря.
В голові у Надії Іванівни все закрутилося. Продати дачу? Та як же так? Адже це їх сімейне гніздечко! Тут ще її чоловік, Микола, власноруч будинок зводив, сад садив. Тут Катруся виросла, на цих грядках вчилася працювати на землі. Тридцять років вони з чоловіком тут кожне літо проводили, а після його смерті вона й зовсіІ коли пізніше Катерина приїхала у гості з яблуками з супермаркету, Надія Іванівна мовчки поставила на стіл банку власного варення трохи менше, ніж зазвичай, але все ж таки з любовю.
