Ганю, ну ти ж знаєш, що вона з «доважком»! Або тебе це влаштовує? Дарина сперлася об паркан, криво всміхаючись до Ганни. Хіба кращої не знайшов? Та ж хлопець непоганий, і дівчат у нас хоч греблю гати, а він он, дай же Бог вибрав!
Ганна тяжко зітхнула. Собі вона не признавалася, але добряче муляло, що вибір сина їй не до душі. А вже коли від Дашки це почути взагалі образливо.
А нам діти то радість, Дарино! Це зрозуміла? Що в ній поганого, спитай? Молодиця, гарна, з характером спокійна і порядна, я точно знаю. А що дитя То ж біда? Не нагуляла ж його, а в шлюбі народила. Овдовіла, буває в людей. Підросте, виховаємо, мені ще онук буде. Даремно язиком молоти!
Ганна стиснула губи і прогнала кутасика-сусідського кота, що йшов по паркану в її бік.
Надоїв уже! Твій кіт у мене трьох курчат потягнув, Дарко. Постереги свою хвостату славу, бо спущу Ладо, хай потім не плаче.
Запугала! Дарина оддалік легенько штовхнула котяру. Хто кого ще ганятиме. Закрию хулігана! Минулого року теж курчата ловив. Не був би кращим мишоловом давно б вигнала. А що зробиш з його інстинктами?
Краще хай свої інстинкти при собі тримає!
Ой, Ганю, а я ж забула! Банки! Варення вже, мабуть, готове.
Ти тут язиками, а там кому варити?
Оля. Вчора приїхала допомагати з городиною.
Вона ж у тебе вагітна?
Тим більше всі на городі, а вона варить варення. Каже, не може без справи. Не невістка, а золото!
Чого ж ти свою золоту доню хвалиш та картаєш?
Для порядку! усміхнулась Дарина. Ти он станеш свекрухою та й вчися. Даси волю на шию сядуть і ніжки звісять!
Розберемося! махнула рукою Ганна. Банки давати тобі чи і так обійдешся? Мені вже ніколи теревені правити робота чекає.
Проводивши сусідку, Ганна заходилася до тіста. Завтра приїде син з нареченою знайомитись. Наречена Ганна зупинилась і сперлася руками об стіл, втупившись у вікно. Щось таки буде
Наталю, все ще чужу, вона знала мало. Слуха, та й то здалеку бачила коли до сестри у сусіднє село їздила. Нічого особливого: русява, синьоока, височенька під стать Максиму. Але яка там дівчина? Молода жінка, вдівчинка, з хлопчиком років трьох. Сім’я на скалці: Настю рано сиротою залишило, виростили дід і бабуся, видали заміж ледве онуком пораділи, як чоловік у ДТП. Вдова з дитиною. Як тут не приголубити? Але краще б Ганна співчувала з дале́ку. Серце за сина боліло так, що й подих бракувало. З самотності Максим став для неї всім і радість, і опора. Давно мав би вже свою сімю, а все тягнув казав, чекає справжнього кохання. І тут: знайшов Настю.
До Ліди, сестри, кинулася. Треба ж довідатись.
Чого, як на жару, сполохалась?
Та хто ж воно, приведе що далі?
Жити вам, а не мені. Хоч і недовго. Хіба Максим не сказав, що двір батьків ділить? Хата стара, зате город великий. Побудуються.
Ганна аж пересмикнулась. Що ж це син поїде, а вона сама? Між селами рукою подати, автобус є, але одне діло що він додому щовечора, а інше окремо. Тільки на свята заїдуть.
Насупилась? Ліда всілася поруч. Відпускати треба. Виріс Максим. Пора йому вже самим.
Все воно так Та я боюсь. А як не зживуться? А з дитиною що?
Слухай. Такої, як Настя, в селі ще не було. Я б й десятої частки добрим словом не пом’янула, а про неї тільки так.
Тим і страшно. Надто вона добра
Тобі не догодиш! Ліда розгнівалась. Була б поганою тішилась би? Ганно, та не рубай сама собі гілку, на якій сидиш.
Як то?
Не приймеш сина втратиш.
Ганна слухала й відчувала: клубок всередині затиснув серце щоночі, а звідки взявся, сказати не могла. Затято місила тісто: треба ж гідно зустріти. Щоб не подумала Настя, що тут вона чужа. Ліда права син не повинен бачити матері скупу на прийняття. А там буде видно.
Малі, як горошини, пиріжки цупко лігли на велике блюдо. Ганна затихла, згадуючи, як їх любив покійний Іван.
Схожі на насіння! Скільки б не їв замало! сміявся, цілував руки. І як не бракувало їй тепер Івана і ради дав би, і втішив.
Ніч настала тривожна, без сну: то в черепах село повз її ліжко, світаючи хвостом, то тісто в мисці виростало в хмару і накривало хату. Мріялося про пиріжки, що розсіваються росою по саду.
Настя стояла позаду Максима очей на свекруху не зводила. Малий Славко метався на руках, роздивлявся все нове: велика собака Ладо на ланцюгу мовчала а у бабусі Валентини завжди гавкав! Кіт шиканув кудись, закручуючи хвостом; хлопчик тягнувся слідом і питав:
А де кіт?
Який кіт? насторожилась Ганна. У мене вже кота нема давно. Може, тобі примарилось?
Славко показав у бік городу, і Ганна кинулась з хлопчиком ловити того, кого не було. Догнали біля курника і кіт відбіг у підсінок, Ганна кидала капцем у хмару пилу хмара складалася у форму риби, сміялася і танула. А Славко сміявся теж, щічки в нього наче черешеньки.
Він маленький! хлопчик тільки погладив курчатко взяти побоявся.
Вже через хвилину Славко сидів на колінах у Ганни і з задоволенням їв пиріжки. Ганна спіймала погляд Насті, кинула усмішку:
Хороший синок у тебе, Наталко! Розумний і хлібець любить бабусина мрія.
У Насті полегшено здригнулась губа і всередині в Ганни щось потепліло. Людина вона боязка, але турботлива значить, добра мама. А колючий клубок в грудях щез мов розвіявся вогкою росою.
Максим жартома планував весілля а Настя мовчала. Коли син вийшов, Ганна нахилилась до неї:
Чого мовчиш, Наталко? пригладила Славкові волосся, посунула тарілку з вишнями. Їж, сонечко!
Що й казати? Не хочу я гуляння, краще б тихо розписатись, і край
А Максим що?
Каже, не по-людськи. Треба відгуляти як усі, не ображати родину.
Дещо він правильно каже, але й ти мовчати не мусиш. Чого боїшся?
Настя звела очі сірі, тривожні:
Боюсь. Щастя любить тишу. Вже раз я виходила весело і що з того?..
Не журися, Наталко. Твій чоловік тебе любив радітиме новому щастю. Кожному своя доля, і хороше, й горе це все по нам розписано. А ми йдемо, як у містичному сні: прийми, не відвертайся воно своє тебе знайде.
Я боялась Що осудите.
За що?
Що вдруге виходжу. Що Максим кращого міг знайти
Славко заворушився, Ганна опустила його.
А ти хто? проникливо запитав.
А я твоя бабця віднині, Славчику. Баба Ганя.
Треба!
Весілля відгуляли пишно, по-максимчиному, і хоч родичі теревеніли, Ганна стискала губи і всі втихали. Майже рік Максим з Настею жили в Ганни. Вже й згадала й за клубок у грудях: вивітрився. Дивилась, як дбає невістка про сина, і розуміла: пора довіритися. Хоч інколи й задзеркаллям вигулькував привид невдоволення, Настя все якось розгладжувала кутки не плачем, не сваркою, а поглядом і молоком у склянці.
Чого мовчиш, Натуне? Може, хоч раз пиріжком по голові Максима? сміялась з-за паркану Дарина, переганяючи корову.
Посваряться всі? Ні вже, хай уживаються. Поганий той порадник, що сварку сіє! Настя хитро кидала словечко через плече.
Горда ти, Наталко! А в житті треба
Краще розуму свого триматись і поменше вчителів слухати, тож Настя йшла у хату.
Дарина кректала а село нові плітки ловило.
Свою хату Максим почав зводити по весіллі, перед Яблуневим Спасом і через рік перебралися. Клопоти, господарство Дні не йшли летіли. Якось занедужала Настя пішла до лікаря:
Вагітна? здивувалася.
А чого ж дивуєтесь? Чи небажана дитина?
Ні! Просто з першим усе інакше було
Доведеться полежати в лікарні. Пильнуватимемо вас аби з малям усе гаразд.
Ганна примчала того ж вечора взялася за Славка. Настя відкрила і аж відсахнулася.
Чого це ти? спитала Ганна здивовано.
Обличчя таке було сердите
Ганна лише зітхнула. Зранку її засмутило: саме Даша під руку попала.
Ото з доважком, ще й хвора! Кого вже вона вродить Ще не пізно
Що ти за людина, Дарко? Де тебе не доцілували, що стільки гніву? Настя тебе торкалася хоч раз?
Дай спокій! Жартувала ж! Хай буде все гаразд!
Ганна пішла, наздоганяючи автобус. Настя одразу вловила настрій:
Не зважайте, Ганно. Я зібралася, тільки так шкода з дому.
Ганна зсунула брови:
Треба! Здоров’я головне. За Славіка не журись, я з нього ока не зведу.
Максим відвіз Настю, вдома день тягнувся сльозою. Тиждень-два і вже лікарі кивають: ще трохи, і відпустимо додому під догляд. Є кому доглянути?
Є. Свекруха живе зі мною, за сином дивиться.
Свекруха? лікар щиро здивувався. І як же то?
У мене баба Ганя не свекруха, а друга мама!
Щастить вам.
А тим часом баба Ганя по селу бігала, ледь мозолі не стерла. Славко зник уранці. Поклала млинці, пиріжки на стіл, зирк у вікно хлопчик щось ліпив у пісочниці.
Обернулась на плиту, глянула назад Славка вже немає.
Вибігла по двір ніде. На вулиці калитка розчахнута. Злякалась: хоч і слухняний він, а пропав.
Тим часом Славко почув гамір за парканом і побіг: там старші хлопці чорнобілого цуценя мучили.
Відпустіть! Йому боляче! гукнув.
Хлопці сміялися, штовхали цуцика. Славко відбивався не помітив як, опинився далеко. Лише коли жіночка, сварячись, розігнала хлопців, хлопчик зрозумів пропав. Згадав мамині слова: стань на місці, буде легше знайти. Усівся на лавці біля чиєїсь брами, пригорнув цуценя.
Доки його шукали по вулицях, Максим з Настею підїхали до двору калитка навстіж. Максим заглянув у хату, вимкнув плиту у голові клубилися тривожні думки. Закинув авто на подвіря, повернувся по Ганну.
Де Славко? Він сам насторожився.
Пропав, доню! З калитки вискочив, і слід простиг!
Максим пошепки: Мамо, все буде добре. Так, ти по сусідніх двориках, я далі
Знайшов Славка на лавочці малий спав, пригорнув цуценя.
Прокидайся, козаче! погладив по голові.
Я сидів, як вчили!
Молодець, тому й знайшовся. А то хто? На Ладо схожий. Забираємо додому?
А можна? Без собаки ж дім не дім!
Удвох із Славком і собакою Максим поспішив до бабусі. Вулиці вмить вилися дорогами, що губилися між журавлинами і вербами. Побачивши дітей, Ганна сіла на хисткій лаві: навколо росли пиріжки на траві.
Бабусю, я не хотів! Я більше так не зроблю! шепотів до вуха.
Ту ніч Настя не знала, що сталося. Сміялися потім, відмиваючи цуценя, обіймались мокрі, як весняний дощ.
У дівчинки народилась сестричка мов жайворонок у світанковій гущі, гостра до крику! Назвали Галинка на честь бабусі. Ганна кидала всі справи й їхала до внучки й внука. Бо знала: всі свої, всі рідні.
Знову до внучки, га? піджидала біля брами Дарина.
До внуків! В мене їх двоє!
Та твоя тільки одна.
Двоє, Дарко, обидва мої! Діти люблять, а тебе?
Мене поважають.
І це добре. Та любов краще! підморгнула Ганна і притиснула до себе сумочку, з якої летіли ключі, як гарбузове зернята. Час до автобуса, бо вдома чекають.
