**Щоденник Івана Степановича**
Півроку пройшло, як я залишився сам. Перший гарячий біль поступово відступив, сховався десь під серце, застрягши там гострим крижаним уламком. Інколи він розтає у найнесподіваніші моменти. Сусіди питають: «Ну, як ти, Степановичу, тепер один?» — і в очах промайне та сама стара рана.
«Слабким став, — думаю собі. — Раніше такого не було». А потім відповідаю: «Та й біди такої не було…»
Живу в селі з молодості. Вийшов на пенсію, думав — нарешті вільного часу вистачить. Але після втрати дружини час зупинився, і я не знав, що з ним робити. Все здавалося безглуздим… Хіба що молитва в церкві.
Донька Оксана вийшла заміж у місті, а внук Дениско вже мав йти до школи. На початку літа вони приїхали до мене.
— Тату, ось тобі на виховання, — почала Оксана, показуючи на Дениска. — Раніше був малим, мама з ним возилася, а тепер твій час: треба з нього чоловіка виростити.
— А що, батько не виховує? — запитав я.
— Батько у житті молотка в руках не тримав. Ти ж знаєш — наш Андрійко музикант. Баян — його стихія. Восени Дениска віддамо в музичну школу. Може, потрапить у клас до батька. — Оксана посміхнулася. — А виховання має бути гармонійним. Тому допоможи. Хочу, щоб мій син був схожий на тебе — таким самим майстром і працьовитим.
Я усміхнувся й подивився на внука.
— Добре, Оксанко. Навчу всьому, що сам умію. Поки живий…
— Годі, тату, — перебила донька. — Житимемо довго та дружно. А от з Дениском — допоможи.
Того ж дня я повів онука до своєї майстерні. Там ми оглянули верстак, полиці з інструментами й почали облаштовувати Денискове місце.
Спеціально для нього я пристосував старий письмовий стіл, укоротив ніжки й обшив стільницю оцинкованою бляхою. Ще знадобився інструмент — маленький, під дитячу руку.
Над верстаком зробив поличку, розвісив найменші інструменти: молоточки, викрутки, маленькі плоскогубці, мініатюрну ножівку й кліщі. У старих бляшаних коробочках від цукерок, що лишилися ще з мого дитинства, тепер лежали цвяхи різних розмірів.
Дениско був у захваті й не відходив від мене, безперервно розпитуючи: «А це для чого?» Оксана ледь змогла покликати нас обідати, а після їжі ми знову пішли до майстерні.
— Ну от. Початок покладено, — сказав я ввечері. — На сьогодні годі. Завтра рано на рибалку йдемо, тому треба снасті підготувати й раніше лягати.
Літо минало щасливо. Оксана з Андрієм помітили, що я пожвавішав, з’явилася колишня випростана стать, а в очах — давній вогонь.
— Оксанко, — зізнавався Андрій, коли мене не було поруч, — дарма, що вчителька. І синові гарний приклад, і батька повернула до життя…
— Увага… Усім потрібна увага, — тихо відповідала Оксана. — Не можна допустити, щоб тато згас. Тепер будемо частіше приїжджати. Слава Богу, Дениско йому допомагає. Дехто тільки й знає, що пляшку в руки взяти, а тут — внук, як ясне сонце. От і добре. Я завжди знала, що мій тато — мудра людина…
Вона зітхала й йшла в город, як колись її мати. Город і сад мають бути впорядковані, щоб батько не відчував, що все руйнується з її відходом.
Скоро Оксанин відпуск закінчився, вона повернулася до міста, а Андрій із Дениском залишилися ще на деякий час.
Але настала осінь, і Дениско мав йти до першого класу. На цю подію мене запросили до міста. З гордістю я вів онука за руку. У костюмі й краватці, які не надягав роками, я стояв на лінійці й хвилювався. Заграв гімн, я випроставився й міцно стиснув Денискову руку…
Тоді я дав собі слово не здаватися, віддати всі сили на виховання онука, допомогу доньці…
Повернувшись додому, увечері я сів за стіл і поклав перед собою чистий аркуш. Немов першокласник, я, що давно нічого не писав, узяв ручку й почав складати список справ, які треба виконати до наступного літа, до приїзду Дениска.
В списку було багато: збудувати ігровий майданчик, поставити гойдалки, турнік, столик з лавками, пісочницю. На великому тополі біля дороги вирішив зробити «тарзанку», згадавши своє дитинство… А ще треба лагодити місточки біля річки.
Список щодня поповнювався, ставав довшим і цікавішим. На столі з’явився другий папір — «бухгалтерія». Туди я записував витрати на матеріали: дошки, кріплення, мотузки, фарбу, пісок. Справ, виявилося, чимало! Тільки б встигнути до зими, до снігових заметів, привезти все потрібне, а взимку в майстерні підготувати деталі, щоб навесні почати будівництво…
Тепер я був зайнятий, прокидався рано й, як зазвичай, записував на папірці плани на день, намагаючись їх виконати.
Дениска часто привозили: на свята, вихідні, канікули. Дім оживав, Оксана мила підлоги, пекла пироги, прала фіранкиА коли наступної весни в сім’ї народилася маленька Соломія, Іван Степанович тільки посміхнувся, поправив окуляри й почав майструвати нову колиску – тепер уже для онучки.
