Долісно зустріч
Олена вийшла заміж за Івана одразу після університету. Їхнє кохання було таким щирим, що здавалося, ніби весь світ існує лише для них двох. Батьки, бачачи їхню радість, допомогли молодим купити просторий двокімнатний будиночок у Тернополі.
Одну з кімнат вони з ніжністю облаштували як дитячу. Придбали дві маленькі ліжечка, вже уявляючи, як їхня дитина солодко спатиме в одній із них. Вони навіть вибрали ім’я для первістка — Андрій. Чомусь Олена й Іван були впевнені, що першим буде хлопчик. На випадок дівчинки вони приберегли ім’я Мар’яна. Але усім знайомим вони з захватом розповідали лише про Андрія, ніби дівчинка була лише далекою можливістю.
Дізнавшись про це, бабуся Олени, Марія, суворо докоряла внучці:
— Оленко, не можна так! Давати ім’я заздалегідь — погана прикмета! Ім’я дають лише народженій дитині!
— Бабусю, та ну що ти віриш у ці казки? — махнула рукою Олена, сміючись.
Але минуло три роки, а дитяча кімната залишалася пустою, наче зачарованою. Олена не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи лише холод і порожнечу.
Марія, бачачи страждання внучки, умовила її піти до знахарки, тітки Ганни. Олена не вірила в таке, але розпач змусив її погодитися. «А раптом?» — мелькнула думка.
Тітка Ганна, вислухавши Олену, подивилася на неї глибокими, майже страшними очима й сказала:
— Ви з чоловіком мріяли про сина, дали йому ім’я — Андрій. Але ім’я народилося раніше за дитину. Хтось забрав це ім’я. Тепер і ви, і той, хто носить це ім’я, нещасливі. Зробіть цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.
Олена слухала, а серце їй стискалося. Чомусь слова знахарки звучали правдою.
— Тітко Ганно, що ж робити? — голос Олени тремтів.
— Сама зрозумієш, — загадково відповіла вона. — Зрозумієш — і щастя оселиться у вашому домі.
Минув ще рік. Дітей усе не було. Олена майже забула про слова знахарки, але надія на диво теплилася в її серці. Іван теж не втрачав віри, хоча тінь сум’я все частіше з’являлася в його очах.
Одного разу Олена справами опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старий театр ляльок, коли під’їхав автобус із написом «Дитячий будинок». З нього почали виходити малечі, років по три-чотири, весело щебетливі, наче зграйка горобчиків. Олена зупинилася, заворожена їхнім безжурним сміхом. Раптом почувся крик виховательки:
— Андрі-і-ю!
Маленький хлопчик, погнавшись за злетілою кепкою, вибіг на дорогу. Олена, що стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку й притиснула до себе, відчуваючи, як бешено б’ється серце.
— Андрію! — видихнула вона, сама не розуміючи, чому назвала його на ім’я.
— Мамо, — тихо промовив хлопчик, обхопивши її шию тоненькими рученятами.
До них підбігла вихователька:
— Велике вам дякую!
Вона намагалася забрати хлопчика, але той вчепився в Олену, не бажаючи відпускати.
— Андрію, ходімо на виставу! — ніжно сказала Олена, все ще тремтячи від пережитого.
— Чому він назвав мене мамою? — запитала вона виховательку, не могучи відвести погляд від великих очей дитини.
— Вони так називають усіх, хто їм подобається, — відповіла жінка й раптом додала: — У вас своїх дітей немає?
— Немає, — голос Олени задрижав, сльози навернулися на очі. — Ми з чоловіком так хочеться…
Вихователька подивилася на неї з теплотою.
— Андрій — чудовий хлопчик. Приходьте до нас у гості.
Ввечері Олена зустріла Івана з заплаканими очима.
— Що трапилося, Оленко? — він кинувся до неї, обіймаючи.
— Сьогодні біля театру ляльок був автобус з дитбудинку, — почала вона, стримуючи сльози. — Один хлопчик вибіг на дорогу за кепкою. Я встигла його схопити. Він обняв мене й назвав мамою. І його звуть… Андрій.
Олена розридалася, втулившись у плече чоловіка.
— Іване, давай заберемо його до нас. Він буде нашим сином.
Іван задумався, але за мить його обличчя осяяла усмішка.
— Скільки йому років? — запитав він.
— Три або чотири. Він такий світлий, такий добрий. У мені все перевернулося, коли я його обняла.
— Гаразд, заспокойся, — Іван погладив її по голові. — Завтра поїдемо до дитбудинку, усе дізнаємось.
Наступного дня, запаслишись іграшками й солодощами, Олена й Іван вирушили до дитячого будинку. Директорка, Наталія Миколаївна, зустріла їх привітно. Вона вже знала про вчорашній випадок.
— Доброго дня! Заходьте, — сказала вона. — Дякую вам за вчора, Оленко.
— Доброго дня, — Олена хвилювалася, але взяла себе в руки. — Я Олена, це мій чоловік Іван. Ми хочемо познайомитися з Андрієм.
Вони почали нове життя разом, і хто б міг подумати, що маленький Андрійко став не лише їхнім сином, а й ключем до справжніх родинних чудес.
