ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕЗАПЛАНОВАНОЇ РОДИНИ
Того літа я втекла. Просто зібрала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мама крикнула мені услід:
— Ганьба! І щоб навіть не сміла повертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже сама ж онуків хотіла…» Валіза, бідолаха, нічим не провинилася, але мама штовхала її капцями, наче це вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — справді. Але жити з нею було неможливо. Я мріяла піти з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилася. Я стала зрадницею.
Мама позбулася кого контролювати, кого виховувати, кому читати моралі. Вона намагалася замінити мене сусідами, але вони виявилися такими самими егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Стукають дверима. Ідуть геть.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — грізно, маніпулятивно, скаржливо. У хід пішли залякуючі паузи в дзвінках, кинуті трубки, вічний запах валокордіну. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, доводити, виховувати й дарувати відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті були борщ і винегрет, і сперечатися, коли ти після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мама — мене. Коло замкнулося.
У суботнє ранок ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасом голосів, спекою й вогкістю. Мене відразу занурило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це – безнадія.
У клітках, коробках, ящиках — продавалася самотність. Гавкаюча, нявкаюча, вересклива, пислива. Це було самітне життя наживо. Воно дивилося очима, благало, молило. Голова закрутилася по-справжньому.
Я йшла між рядами й думала: «Відчинити б двері… закричати: «Тікайте! Я їх затримаю!»» Але не зробила. Я йшла понуро, під поглядами сотень приречених істот.
— Їдемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, візьмемо оцю, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа бойова морда, вся плямиста, втомлена, з виразом «Чого треба?». Продавець сказав:
— 7500 гривень. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: або порода, або лайка — на кшталт «Та це ж конче!» Ми з чоловіком щойно почали заробляти. Збирали мені на зимову куртку. А тут — 7500 за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Любов, взагалі-то, безкоштовна.
— Але не кожна, — відповіла я. — Ця — з документами!
Ми посварилися. І раптом під прилавком щось мигнуло. Кошеня. Сіре, обдерте, з очима, великими як блюдце. Воно вискочило й вчепилося в мою ногу.
— Чиє воно? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, безхатькове. Викиньте, — знизав плечима продавець.
Чоловік подивився на кошеня й сказав:
— Оце — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я глянула на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося у мене на долоні, кумедно підібгавши лапки. Воно було неТепер Ладошка спить у нас у ліжку, гріє лапами, а мама досі чекає на ту кішку, яку ми так і не привезли.
