БЕЗ ДОМУ
Мені сьогодні нема куди йти. Взагалі ніде «Ну, пару ночей можна перебути на залізничному вокзалі. А далі що?» крутилася думка в голові. Раптом мене осяяло: «Дача! Як я могла забути? Хоча Дача це голосно сказано. Просто старенька, напіврозвалена хатинка, але ж краще вже туди, ніж тинятися на вокзалі», вирішила я.
Сіла у приміську електричку та притулилась щокою до холодного вікна, прикривши очі. Спогади накотили один за одним: два роки тому я втратила батьків та залишилась зовсім сама, без підтримки. На навчання грошей не стало довелося кинути університет і йти працювати на базар.
І тут доля ніби посміхнулась я закохалась. Марко був добрим, щирим. Через два місяці ми скромно, без гучної гулянки, одружилися.
Здавалося б живи собі та радій Але життя підкинуло нове випробування. Марко запропонував мені продати батьківську квартиру в центрі міста й відкрити власну справу.
Він так гарно малював майбутні перспективи, що я навіть не сумнівалась: мовляв, зараз станемо на ноги, забудемо про всі фінансові труднощі. Я вже мріяла: «От влаштуємося, тоді й про дитину подумаємо. Так хочеться стати мамою!»
Та з бізнесом у Марка все пішло шкереберть. Через постійні сварки через викинуті гроші, наші стосунки швидко зіпсувалися. Згодом Марко привів у квартиру іншу дівчину, а мене виставив за двері.
Спочатку мені хотілося звернутись до поліції, але потім зрозуміла звинувачувати немає в чому. Квартиру я сама продала, гроші власними руками віддала Маркові
***
Зійшовши на маленькій сільській станції, я пішла пустим пероном. Була рання весна до дачного сезону ще далеко, ділянка за ці три роки поросла бурянами, виглядала сумно. «Нічого, наведу лад, усе стане як було», думала я, хоча відчувала: як раніше вже не буде.
Ключ, захований під ґанком, знайшовся легко, але стара деревяна двері провисла не відкривалась. Я марно силувалась її відчинити, а потім опустилася на східці та розплакалася.
Несподівано на сусідній ділянці зявився димок і почувся якийсь рух. Я зраділа, що хтось є поруч, і швидко рушила туди.
Тітко Ганно! Ви вдома? покликала я.
На подвірї стояв немолодий бородатий чоловік, який грів воду на багатті у брудній кружці.
Ви хто? А де тітка Ганна? питаю, відступаючи.
Не лякайтесь. І прошу, не викликайте поліцію. Я нічого поганого не роблю. В дім не лізу, живу просто на дворі
Його голос був несподівано мяким, інтелігентним так говорять освічені люди.
Ви бездомний? бовкнула я.
Так, ви праві, знітився чоловік. Ви тут поруч живете? Не переживайте, вам не заважатиму.
Як вас звати?
Михайло.
А по батькові?
Михайлович.
Я уважно зиркнула на Михайла Михайловича. Вбрання хоч і зношене, але чисте, а й сам він виглядав доглянуто.
Я навіть не знаю, до кого звертатися важко видихнула.
Щось трапилось? співчутливо спитав він.
Двері не можу відкрити. Провисла.
Давайте, я гляну. Дозволите?
Буду вдячна!
Поки Михайло Михайлович возився біля дверей, я сиділа й думала: «З якого дива я маю осуджувати когось? Я ж теж тепер бездомна»
Дорогенька, перевіряйте вхід! всміхнувся дідусь і відчинив двері. Ти тут лишишся ночувати?
Так, а де ж іще?
В хаті опалення є?
Піч повинна бути зніяковіла я. Не тямлю в тому нічого.
Ясно. А дрова?
Не знаю знітилась.
Добре. Заходьте в хату, а я зараз щось придумаю, впевнено мовив і вибіг за двір.
Я годину прибирала. В хаті було сиро і дуже холодно. Здавалось, жити тут неможливо. Та тут прийшов Михайло Михайлович із дровами, і я зраділа хоч якась жива душа поруч.
Він почистив піч, розтопив її вже за годину стало тепло.
Все! Підкидайте трошки дров, а перед сном пригасіть до ранку тепло триматиметься, підсумував чоловік.
А ви куди? До сусідів?
Так. Не судіть строго, трохи перебуду у них на ділянці. До міста не хочу повертатися Не хочу ворушити минуле.
Михайле Михайловичу, залишайтесь. Разом повечеряємо, чаю випємо гарячого тоді вже підете, рішуче запропонувала я.
Він погодився мовчки, зняв куртку і сів біля печі.
Перепрошую, що лізу в душу Просто ви зовсім не схожі на безхатченка, чому ви на вулиці? Де ваша родина, дім?
Виявилось, що Михайло Михайлович усе життя викладав в університеті віддав молоді й науці свої роки. Старість підкралася непомітно. Коли зрозумів, що залишився самотнім, змінити щось було пізно.
Рік тому почала приходити племінниця Оленка. Вона так обережно натякала, що допомагатиме йому, якщо дідусь заповість їй квартиру. Він зрадів, погодився.
Далі Олена переконала продати квартиру у задушливому районі та купити хату на передмісті затишну, з яблуневим садом. Вона вже все знайшла, навіть ціна гарна.
Дідусь завжди мріяв про свіже повітря та спокій, тому прийняв пропозицію не роздумуючи. Гроші, що отримали з продажу, запропонувала покласти на рахунок мовляв, так безпечніше.
«Сідайте, дідусю, на лавку, а я спитаю в банку все потрібне. Може, хтось стежить пакет із грошима візьму із собою», мовила при вході.
Олена з пакетом зайшла, а Михайло Михайлович чекав, тривожився. Минала година, друга, третя племінниця не виходила. Зайшовши всередину, побачив, що відвідувачів немає, а з іншого боку є ще один вихід
Не вірилось, що племінниця, рідна, так підло вчинила. Він ще довго чекав її на лавці. Наступного дня пішов до неї додому, а там відкрила чужа жінка: Олена давно тут не мешкає, а квартиру продала ще два роки тому
Отака невесела історія тяжко зітхнув старий. Відтоді й перебиваюся, де доведеться. Не можу повірити, що лишився без дому
Я теж думала, що лиш я одна така з жалем відповіла й розповіла свою історію.
Все погано, але ти молода. Я життя прожив, а ти з інституту пішла, житла нема Не занепадай: кожна біда має вихід, потрібно вірити. Ти ще розквітнеш, підбадьорив Михайло Михайлович.
Хіба нам завжди сумувати? Ходи вечеряти! всміхнулась я.
Я спостерігала, з яким апетитом він їсть звичайні макарони із ковбасою. Стає так сумно: наскільки самотня й покинута ця людина.
«Яка це страшна річ залишитися на вулиці, без рідних, і відчувати, що ти нікому не треба», думала я.
Знаєш, раптом сказав дідусь, я можу допомогти тобі з питанням відновлення у виші. У мене там залишилися добрі знайомі. Думаю, зможеш навчатися на держбюджеті. Щоправда, отак мені не личить зявлятися перед колегами, але я напишу листа ректорові. Костянтин старий приятель, він допоможе.
Дуже дякую! Я була б неймовірно щаслива! зраділа я.
Дякую і тобі за вечерю, за те, що вислухала. Піду. Пізно вже, сказав Михайло Михайлович, встаючи.
Чекайте. Не йдіть на вулицю. Тут три просторі кімнати займайте будь-яку. Мені навіть страшно одній. Та й із пічкою без вас мені не впоратися Ви не залишите мене?
Не залишу, впевнено глянув у вічі.
***
Минуло два роки Я успішно склала сесію й поверталася додому, на дачу. Тепер я жила у гуртожитку в місті, але у вихідні й на канікулах обовязково їхала сюди.
Привіт! кинулась я до дідуся Михайла з обіймами.
Ніночко! Моя рідненька! Чому не подзвонила? Я б зустрів тебе на станції. Як справи? зрадів він.
Все чудово! Склала на «відмінно» майже всі іспити! похизувалася я. І ось купила торт. Кава вже на плиті?
Ми з Михайлом Михайловичем пили чай та ділилися новинами.
Я виноград посадив, а вон там, біля сараю, буде альтанка зручно й гарно, хвалився він.
Супер! Власне, тут ти господар. Я ж то приїду, то поїду, засміялася я.
Дідусь дуже змінився за цей час: він більше не був самотній. У нього був дім і була я як онука. І я повернулась до життя. Доля подарувала мені людину, яка замінила родину й підтримала у найважчу хвилину Знаєш, я тут подумав Михайло Михайлович раптом зашарівся й виніс з-під столу невеличку коробку, перевязану старою стрічкою. Це для тебе, від щирого серця.
Я розгорнула папір. Всередині лежав акуратно зшитий блокнот із жовтуватими сторінками та старою авторучкою.
Це записи з мого викладацького життя, нотатки, спогади, а головне поради тим, хто шукає себе. Я колись почав для Олени, але, бачу, ти та людина, якій воно справді згодиться.
У мене підкотився клубок до горла.
Дякую Ти знаєш, я весь цей час думала, що втратила усе. А насправді здобула найцінніше: віру в себе і в людей. Тут я зрозуміла, що дім це більше, ніж стіни.
Ми сиділи, слухаючи, як за вікном цвірінькають горобці й сонце ллє крізь чисті шибки. Я дивилася на дідуся, і майже впевнено могла сказати: тепер у нас із ним є наш дім, де кожен знов знаходить себе.
Якийсь час ми мовчали, вслухаючись у ніжний тріск гілок у печі. А потім засміялися водночас так щиро й легко, ніби світ навкруги був створений лише для нас двох, у тій непоказній хатині серед зарослого саду.
Вперше за довгі роки я почувалася цілком щасливою і вдома.
