Доню, як почуваєшся? Як малюк? До речі, імя ти вже придумала?
Немає у нього імені. Хай вже нові батьки назвуть, як забажають. Я залишу його, мамо… Залишу… Ми з ним нікому не потрібні, самі на цілому світі.
Оленко, вам маля на годування принести?
Ні, я ж сказала. Буду писати офіційну відмову.
Медсестра ковтнула слова, зітхнула і тихенько пішла. Оленка відвернулася до стіни й заплакала. Матусі у палаті переглянулися, продовжили годувати своїх немовлят.
Приїхала Оленка вночі, усе сталося хутко. Хлопчик три кілограми пятсот грамів, міцний, гарний. Глянувши на сина, вона розплакалася, та не від радості.
Ну, усе добре, чого ридаєш? Синочок чудовий, здоровий. Донечку хотіла? Повернешся ще й за дочкою.
Я залишу його… Не візьму…
Та ти не придумуй, подумай, це ж твоя дитина, невже серце не болить?
Тетяна, сусідка по палаті, сиділа на лавах з чоловіком у коридорі для відвідувачів. Оповідала, як їхня Яринка кумедно морщить носик обоє сміялися. Зайшла жінка з пакетом і попросила покликати Оленку.
Тетяна вернулася в палату й вивела Оленку.
Доню, як ти? Як синочок? Імя вигадала?
Немає в нього ще імені. Нові батьки самі назвуть. Я залишу його, мамо… Ми одні у світі…
Оленка врізала лице в долоні і знову розплакалась. Тетяна тихенько попрощалася і пішла.
Ти не одна, доню, я у тебе є. А Богдан гицель, що ж казати тут. То його коханка наговорила, що малюк не від нього от і вибухнув дурними словами. Прийде ще до тями, повернеться. Ось гостинця принесла, їж, мій молок, щоб син ситний був. Імям Івась його назви.
Оленка повернулася у палату, сховала пакет до тумби. У коридорі лунали дитячі голоси. Оленка вийшла туди.
Це не мій?
Твій…
Давайте дам йому поїсти.
Медсестра принесла синочка. Той кричав, щічки аж палали.
Тихо, не плач… Зараз матуся нагодує.
Оленка невпевнено брала дитину, Тетяна підійшла, допомогла. Івась заспокоївся, почав їсти. Оленка раптом всміхнулася який же він дивак, носик гудзичком, так старається.
З того дня кожного разу до годування Івася носили мамі. Оленка не могла намилуватись його смішними рисами.
Оленко, це мама до тебе приходила? Гарна жінка.
Та то свекруха моя. Мамо моєї нема з дитинства, батько пропав невідомо де, тітка мене виростила. Я заміж вийшла, до чоловіка у дім переїхала. Доти було добре… поки не завів коханку.
Пішов геть від мене я місця собі не знаходила. А тут пологи вже.
І що робитимеш далі з дитиною?
Свекруха кличе до себе, вона одна, чоловіка нема, син також утік. Добра жінка, завжди по душі була.
Ото й йди до неї, разом легше, для дитини це краще. А чоловік ще голову включить.
Оленка так і зробила. Ганна Петрівна у всьому допомагала, онука душі не чаяла.
Минув місяць зявився батько. Оленки вдома не було, забіг у магазин.
Мам, я з Любою їду на роботу до Чехії, запропонували там місце. Зайшов сказати та й грошей попросити, скільки не шкода.
Не дам. Дружину вагітну покинув! Мало того, що вона хотіла малюка в пологовому ще залишити… Не дам. В мене онук, йому потрібніше, сам заробиш.
Івась заплакав, Ганна Петрівна підбігла.
Навіть на сина поглянути не хочеш? Один в один.
Який він мені син… Нагуляла його Оленка, навіщо мені чужий…
Глупий ти, Богдане. Іди вже, живи собі далі.
Ганна Петрівна вийшла на пенсію, а на роботу взяли Оленку. Івась пішов у садочок, усі троє жили дружно й весело.
Ганно, а чого твоя невістка не збирається їхати? Де бачено свекруха з невісткою, а сина вигнала!
Оленка мені за рідну доньку, а онук найбільша радість. Для них і живу, Маріє. А тобі язик свій бережи.
Сусідка Марія здивовано покрутила головою й пішла. Вона б все інакше зробила, у неї син завжди був перший. Але доля у кожного своя.
Ганна Петрівна помітила Оленка почала чепуритися, і вечорами кудись збігала.
Оленко, ну як його звати?
Кого, мамо?
Ну, того, до кого ти бігаєш… Розкажи мені, мені цікаво.
Ой, то ми просто гуляємо… Він з Луцька, до родини в гості випадково зустрілися.
А про Івася знає?
Все знає.
Ну то приводь до хати, нема чого ховати. Якщо добра людина, все буде добре.
Ігор так його звали приніс кошик малини та пиріг від тітки. Івасеві подарував машинку й футбольного мяча.
Вечір був на славу Ігор смішно оповідав, Оленка сміялася разом з Ганною Петрівною. Провівши гостя, Оленка питає:
Ну як він вам? Людина добра, мамо?
Чудовий чоловік, доню… З розумом, доброю душею, Івася полюбив. Не втрачай свого щастя!
За місяць Ігор прийшов просити руки Оленки у Ганни Петрівни.
Тепер будьте спокійні. Жити будемо у Львові там мій будинок. Оленку кохаю, і Івась мені як син. Благословіть нас.
Ганна Петрівна проводжала Оленку, Ігора та Івася. Вирушили у місто, обіцяли писати й приїздити… Як їй тепер без них?
Через рік зявився син, Богдан. Неохайний якийсь…
Господи, на кого ти схожий, Богданчику… Де твоя Люба, навіть вдягнути тебе не може?
Ой… Немає Люби… Пішла до бізнесмена… Гроші наші всі прогуляли… Згадав, що маю матір і хату…
Вчасно згадав, стільки років про мене і не чув.
І ще каже, нібито я в тебе не маю сина, мовляв, Оленка наговорила, щоб мене вигнати, а я вірив… А тепер хочу познайомитися з сином… Де він?
Прозів своє щастя… Оленка заміж вийшла за доброго чоловіка, щаслива. Івася на нього записали не маєш ти сина. А я збираю речі й їду до них дочка народила внучку, хочу допомогти й побачити її. А ти живи тут, наглядай за домом, зрозумів?
Ганна Петрівна їхала поїздом і думала, яке дивне це життя. Яке то щастя бути потрібною, коли є для кого старатися, як свого часу вона допомогла Оленці. Не дай тоді підставити плече хто зна, як би все склалосяУ Львові Ганну Петрівну зустрічали як найдорожчу. Оленка разом з Ігорем прибігли до вокзалу, Івась, уже поважний хлопчик, тримав букет соняшників. Вдома на плиті кипів борщ, у вікнах квіти, у повітрі сміх.
Оленка посадила матір на кухні й налила чаю. Поруч бігала маленька Настуня, нова радість світлі кучері, мамині очі. Ігор зайшов із балкону, загорнув Ганну Петрівну в обійми:
Тепер ви вдома, мамо. Нам без вас ніяк.
Івась показав зошит Мамо, дивися, я сам написав вірш. Оленка перечитувала рядки, обіймала дітей, вдячно поглядала на Ігоря. Усі разом сіли за стіл, говорили наперебій і сміялися вперше за багато років Ганна Петрівна почувалася не самотньою, а потрібною по-справжньому.
Вечір ласкавий, у вікні ледь шелестіли клени. За столом була родина, яку виплакала, вистраждала і віднайшла. Ганна Петрівна дивилася на Оленку, Івася, Настусю, на Ігоря і тихенько, зовсім по-дитячому, попросила у долі ще одного, найпростішого чуда: щоб ця мить тривала якомога довше.
І у тому маленькому кухонному світі, посеред турбот, радості й простого щастя, вона вперше за довгий час була певна: життя ще має для неї тепло й сенс, і ніхто вже не буде одиноким.
