Розумієте, що таке роками жити в орендованій хаті, кожного дня чекаючи, коли хазяїн скаже: «Виїжджайте»? Ми з чоловіком Тарасом орендуємо вже сім років. За цей час було всяке: то їх син не вступив у університет, і домівка раптом «потрібна сім’ї», то сусіди почали робити з нашого життя ад, то просто підняли оренду — без пояснень. А ми все це не можемо дозволити собі завести дитину — бо як у таких умовах будувати сім’ю?
Були б раді жити з родичами — моїми чи його. Та їхні хати замалі, і допомогти нам нічим. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружились ще на останньому курсі, тоді мріяли: коли будуть діти, будемо молодими батьками, на одній хвилі з ними. А тепер я навіть не впевнена, чи хочу цього. Що, якщо дитина виросте і стане для нас чужою, як і вся ця молодь зі своїми дивними поглядами?
Обоє працюємо, копимо, живемо економно. Ні кафешків, ні відпочинку. Все заради однієї мети — накопичити на власне житло. Але хоч як ми стараємось, суми все одно не вистачає. А тут ще в батька Тараса серйозні проблеми з серцем. Він ще не літній, а здоров’я підвело, і тепер чоловік допомагає йому зі своєї кишені. Звісно, це ще сильніше б’є по бюджету, але що поробиш — родина.
І ось одного разу моя мама, Оксана Іванівна, каже: у неї з’явилася чимала сума — спадок від тітки. Хоче допомогти нам: додати до наших заощаджень, щоб ми нарешті купили хоч маленьку «однушку». Радості не було меж! Ми вже почали шукати рієлтора, потім вирішили спочатку самі подивитись варіанти.
Спочатку траплялись гарні пропозиції, але варто було спробувати поторгуватись — нас відразу «відсікали». Далі — гірше: то зруйнована халупа без вікон, то клітка, яку продавці називали «затишним гніздечком». Але ми не здавались — витрачали час, сили, навіть сон. Все заради мрії про власний дім.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, задуманий. Ввечері сів навпроти й сказав, що потрібна серйозна розмова. Його батько — у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів мало, але вони є. І Тарас сказав, що вважає за правильне віддати гроші, які мама хоче нам подарувати, на лікування батька. Сказав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути часу».
Говорив гаряче, з болем, щиро. Я мовчала. Потім пробувала пояснити: це не наші гроші. Мама ще не передала їх нам. Та й взагалі — вона хотіла допомогти нам, а не його батькові. Так, хвороба страшна. Але як я можу просто перевести чужі гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Тарас подивився на мене так, ніби я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, якби замість його батька був мій, я б не вагалась ні секунди. Ми продовжуємо говорити, але все частіше — холодно, немов сусіди по квартирі. І я вже не впевнена, чи потрібна нам ця оселя, якщо житимемо в ній як чужі.
Коли мама дізналась, що задумав Тарас, категорично відмовилась переводити гроші заздалегідь. Сказала, що передасть їх тільки в день укладання договору — коли буде зрозуміло, що квартира дійсно купується.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, не свекру. Але все одно важко на душі. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала — недовіру, образи й холод.
Знайомі розділились на два табори. Друзі Тараса — на його стороні. Мої — на моїй. А я просто хочу жити в мирі, кохати і бути коханою. Та, схоже, це набагато складніше, ніж зібрати на іпотеку.
Як гадаєте — хто з нас правий?
