**Запис у щоденнику**
Олена вже кілька днів відчувала себе знесиленою. Справ купа, а їй лише б сісти й не рухатися, а ще краще — лігти й лежати. На їжу дивитися не могла. Зробила тест на вагітність — підтвердив її підозри.
Лише два роки, як вийшла з декрету, ще не відпочила від пелюшок, а тут знову… Засмутилася. Олежкові ось-ось п’ять, Софійка перейшла у другий клас. Діти потребують її турботи, а вона буде зайнята малюком. Чи зрозуміють вони її? Чи не заздритимуть новій сестричці чи братикові?
«Звісно, дитина — це дар Божий. Де діточки, там і щастя. Але час такий нестабільний… Хоча коли він був легким? Жінки й у війну народжували. Що сказати на роботі? Що скоро знову у декрет, а потім — постійні лікарняні? Та яка там робота з трьома дітьми? Жити на одну Андрієву зарплату…» Олена мучилася сумнівами й не поспішала «порадувати» чоловіка. Час на роздуми ще був.
Нещодавно начальниця питала, чи не планує хтось з декрету чи звільнення. Зрозуміло: у колективі переважно жінки. Олена, як і всі, запевнила, що в неї «повний комплект» — хлопчик і дівчинка, і про декрет мови не йде. І ось на тобі.
«Чому я тільки про роботу думаю? Сім’я та діти — найголовніше…»
— Ти не захворіла? Бліда, і весь час мовчиш. Я вже тричі питав, що подаруємо Олежкові та Софійці на свято, а ти ніби й не чуєш. Чи щось трапилося? — якось після вечері спитав Андрій.
Тоді Олена й розповіла йому все. Андрій замовк на хвилину, потім спитав:
— То що робитимемо?
Він сказав не «що ти робитимеш?», а «що ми робитимемо?» Ось за це вона й любила свого чоловіка. Він ніколи не залишав її наодинці з проблемами. Їй стало соромно, що вона намагалася вирішити все сама. Ніби гора з плечей. Вона поділилася сумнівами.
— З двома справляємося — й третю потягнемо, — впевнено сказав Андрій.
— Але я ж знову у декреті. Житимемо на твою зарплату. Коли вийду на роботу — невідомо. Ще й соціальні виплати такі мізерні… — знову засумнівалася Олена.
— Нічого, проживемо. Візьму підробіток. Або… ти хочеш позбутися дитини? — прямо запитав він.
— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Ти цілими днями працюватимеш, я — крутитимуся з дітьми. Так і життя промине…
— І з двома, і з трьома дітьми воно промине однаково. Гаразд. У нас є час подумати?
— Так, трохи є.
— То давай не поспішатимемо.
— А де ми всі вмістимося? — Олена оглянула тісну двокімнатну хатинку, яку дістали від Андрієвої бабусі.
— Поговорю з батьками. Може, поміняємося квартирами. У них три кімнати на двох. Думаю, погодяться.
Як і очікувалося, свекруха вибухнула:
— Твоя жінка спеціально завагітніла, щоб віджати у нас хату! Вона з тебе мотузки везе, а ти їй у всьому потураєш!
— Мамо, це моя ідея. Олена ні до чого.
— Значить, це ти, сину, хочеш позбавити нас спокою? Ми тут усі роки жили! Та ще й у нашому віці… Але вам байдуже! — вона закатила очі й схопилася за серце.
Побачивши Андрієве засмучене обличчя, Олена все зрозуміла. Вони уникали цієї теми. Вона то змирялася з думкою про третю дитину, то з жахом уявляла знову пелюшки, безсонні ночі й вічну метушню.
Термін для аборту підходив, а рішення все не приходило. Одного разу їй приснилася дівчинка років п’яти — весела, з плетеною кошиковою, як у Червоної Шапочки.
— Що там у тебе? — спитала Олена.
Дівчинка заглянула в кошик і підвела на неї очі, повні болю. Олена подивилася — кошик був порожній…
— Ну що, вирішила? — одного вечора запитав Андрій.
Вона розповіла йому про сон.
— Це лише сон. Значить, буде дівчинка — тобі помічниця.
«Який же він гарний… Народжу. З Андрієм нічого не страшно», — подумала Олена.
На рішення вплинула й одна зустріч: вони були у друзів на дні народження. Будинок — повна чаша, господиня — красуня, але… дітей не було.
— Як би я могла, народила би стільки, скільки Бог пошле, — сумно сказала подруга.
Після цього Олена остаточно вирішила — залишить дитину.
Але одного разу, коли вона йшла до консультації, її збив електросамокат.
— На жаль, дитину врятувати не вдалося, — сказав лікар.
— Це Бог покарав мене за сумніви, — шепотіла Олена, коли прийшла до тями.
— Не вини себе, — казав Андрій. — Головне — одужуй.
Вона довго не могла заспокоїтися. Згадувала той сон, порожній кошик… Тепер зрозуміла — він був попередженням.
Після лікарні вона кожного разу, побачивши самокат, несвідомо притулювалася до краю тротуару. Головний біль нагадував про втрату.
Так і живуть люди: бояться, вагаються, тягнуть з рішенням… Але варто втратити те, що лякало — і серце болітиме.
Немає випадковостей. Можливо,А потім, одного ранку, Олена прокинулась з чітким відчуттям, що колись усе стане на свої місце — і навіть порожній кошик у сні зможе заповнитися.
