Колись, пригадую, під час візиту до села, почула цікаву історію, що вже давно стала там легендою. Жила була колись Левтина колишня дружина Олекси. Разом вони прожили чимало років, перетнули свій двадцятирічний рубіж у шлюбі. Усі деталі їхнього життя знали лише місцеві, а мені дісталися лише уривки з чужих спогадів.
Після весілля батько й мати Левтини допомогли молодятам подарували їм квартиру в Києві. Тоді Олекса трудився на меблевій фабриці, а Левтина працювала у районній адміністрації. Зарплати мали гідні, вистачало і на життя, і на дрібні радощі. Олекса був майстровитий, усяку справу по дому тримав у руках.
У них був один син Остап. Але хлопець ріс складний та впертий, мав гонорову вдачу. Мати йому усе дозволяла, нерідко балувала, дарувала дорогі речі, а батько вимагав і наказувати, і вчити розуму. Через це часто сварилися. Олекса хотів, щоб син виріс відповідальним господарем, умілим чоловіком.
Коли Остап був зовсім малий, батько намагався привчити його до праці, навчав ремесел, показував, як справлятися із простими домашніми клопотами полагодити замок, полити город. Спочатку хлопець цікавився, але згодом втратив інтерес.
Левтина ж мала інший підхід. Вона запевняла Остапа: “Не обовязково працювати руками, знайдеш собі кращу долю”. Вона потурала дитячим бажанням, навчила покладатися на чужу допомогу. Хлопець звик до безтурботного життя, до легких подарунків.
Зрозуміло, зі стосунками в родині ставало дедалі гірше. Олекса й Левтина все частіше сварилися. Тим часом Остап закінчив гімназію й вступив до університету, за навчання платили батьки. Але хлопець до науки не мав охоти, успіхів особливих не досягав.
Ось поглянь на нашого сина, дорікав Олекса, він нічого не хоче, йому й так добре, усе має без зусиль. Може, ти й роботу йому знайдеш? Ні, нехай лишається на ваших плечах, так і буде краще!
Чому саме на моїх? Адже це також твій син, відповідала Левтина.
Він уже не дитина, незабаром виповниться вісімнадцять. Дай йому піти своєю дорогою. Я попереджав, що так буде, але ти не хотіла чути! Я зробив би з нього чоловіка, якби ти дозволила. А зараз кого ми маємо?
Ти вже з життям задоволений? Живеш у батьківському подарунку роками, і досі не завів свого житла. Робота непогана, а правами своїми розмахуєш! А мені розповідаєш, як сина виховувати.
Про це й мова! Не думав, що почнеш дорікати квартирою. Знаєш що, люба? Ми отримали її як весільний подарунок. Я вкладався, тяжко працював. Непогане тут гніздечко, не кожен таке має. А ти ще нарікаєш? Не цього я сподівався.
Левтина тяжко зітхнула й пішла з кімнати. Після цієї сварки стосунки остаточно зіпсувалися. Остап прийняв сторону матері, не звертав уваги на батька, коли той просив допомоги. Знаходив собі якісь заняття, аби не робити того, чого просить Олекса. Той відчував, що більше сімї не потрібен.
Одного вихідного Олекса зібрав речі та поїхав. Виявилося, все життя він відкладав гроші, мріючи про власний дім десь на Десні. Хотів спокійної старості та річки поруч, поряд із Левтиною. Але доля розпорядилася інакше.
Олекса оселився у нашому селі, сам завершував оздоблення будинку, що йому під силу. Минуло кілька місяців і він зустрів Галину, вдову. Минуло два роки, і вони стали жити разом.
А що ж Левтина з Остапом? З Олексою вони більше не спілкувалися, навіть не подзвонили. Ось так буває в житті час усе розставляє на свої місця.
