Юлія співала від щастя — тепер у неї була власна квартира. Не кімната в комуналці, не куток у буркотливої господарки, а справжня двокімнатна у звичайному спальному районі Чернігова. Без Ніни Петрівни, яка вимикає світло о десятій та кричить під дверима, щоб “менше часу в душі сиділа”. Без нав’язливих сусідок, що контролюють кожен крок. Лише вона та вільне доросле життя.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старе житло покійної тітки. Юля зробила ремонт, облаштувала на свій смак і запросила подругу Олену на новосілля. Сиділи, сміялися, пили чай з пиріжками. Потім Юля вирішила провести Олену до виходу. Відчинили двері, вийшли у під’їзд — і раптом на сходах помітили жінку. Та сиділа на сходинці, акуратно їла бутерброд, а поруч лежала поношена сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Юля.
Жінка зніяковіла, проковтнула.
— Я… Галина Миколаївна. Я тут раніше жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Юля впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— Що ви тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Галини Миколаївни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Галина Миколаївна розплакалася й розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Олега. Усе в нього, усе для нього. Він виріс добрим, відповідальним. Вчився, знайшов роботу, одружився з простою, енергійною дівчиною — Настею. Спочатку все було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Галина Миколаївна залишилася сама. Потім народився онук — Іванко. Потім — Маринка. А через роки Настя з Олегом запропонували: продавай квартиру, живи з нами. Буде простіше. Мовляв, ти все одно з дітьми проводиш час.
Вона погодилася. Половину грошей обіцяли їй на рахунок, половину — собі. Але гроші так і не надійшли.
Жити з молодою сім’єю виявилося неможливо. Діти — з ранку до ночі. Настя на роботу, Олег — в офіс. Готування, прибирання, виховання — усе на ній. При цьому виховувати онуків не дозволялося — лише годувати, дивити й мовчати. Ні слова на замітку.
Коли вона поскаржилася на здоров’я, Олег лише сказав: “Мамо, ну ти ж справляєшся. Діти в порядку, Настя задоволена, я можу спокійно працювати. Це щастя — жити разом”.
Галина Миколаївна втомлювалася до сліз. Влітку, коли сім’я поїхала на море, вона сказала, що йде до подруги, а сама просто блукала містом, ночувала біля річки, на лавці. А сьогодні раптом опинилася біля свого колишнього дому. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Я навіть подумала — може, залишитися тут, на даху… — сумно промовила вона.
Юля й Олена не стримали емоцій.
— Так не можна! — обурилася Олена. — Ви не самі! Ходімо до Юлі, переночуєте там.
— Та незручно… — зніяковіла жінка.
— Яких “незручно”! — сказала Юля.
Вдома за чаєм Олена, юрист за професією, обережно розпитала Галину Миколаївну: куди поділися гроші від продажу квартири?
— Олежко сказав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла жінка.
— На ці гроші можна взяти однокімнатну, — рішуче сказала Олена. — Ми з Юлею допоможемо.
Через місяць Галина Миколаївна заїхала до нової, маленької, але своєї квартири. У тому ж будинку, тільки інший поверх. Що саме Олена сказала Олегу — ніхто не знає. Але він заплатив.
Настя з бабусею спілкуватися перестала. Онуки приходили до неї — самі.
А Галина Миколаївна знову посміхалася. З Юлею вони подружилися, разом ходили до театру та на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — сказала якось Олена. — Старість треба зустрічати у власній квартирі. Інакше — легко залишитися навіть без даху над головою.
Юля кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе загнали в кут.
