Коли мені виповнилося сімнадцять, мій батько покинув цей світ. Мама працювала тяжко, без відпочинку, на двох роботах, але заробляла не багато ледве вистачало на житло та скромну їжу. Ми економили на всьому, що можна. У нашій родині фрукти та цукерки зявлялися лише на великі свята Великдень, Різдво. Я не мала відваги просити у мами нічого зайвого. Намагалася самотужки заробити хоч на щось для себе. У мене є молодша сестра, і ми разом із мамою робили все можливе, щоб їй не було соромно за нашу бідність.
На жаль, після смерті батька наші проблеми не закінчилися. Мама захворіла лежала в лікарні з інсультом, після чого вже не могла ходити. Їй призначили пенсію по інвалідності, але тих грошей катастрофічно не вистачало. Було важко, проте я вірила все це мине, стане легше.
Мені довелося покинути навчання в університеті, бо тепер я була єдиною, хто міг забезпечити родину. Займатися хворою мамою і доглядати молодшу сестру було нестерпно складно. Багато хто пропонував допомогу, але я вперто відмовлялася. До хвороби мама була доброю, теплою людиною. Після інсульту вона змінилася: постійно скаржилася на свою долю, а потім на мене і сестру. Їй не подобалося, як ми готували борщ, що недостатньо прибирали або витрачали зайві гривні на себе.
Я намагалася не зважати на ці слова вона хвора, розумію, їй важко. Але це ставлення боліло. Я робила все, що могла, а вдячності не було. Друзі не раз умовляли найняти мамі медсестру, змінити роботу на кращу. Я мала варіанти, де зарплата була вища, та тоді вже не змогла б бути поряд із мамою. Як я могла залишити її на чужу людину у мами дві дочки, а доглядати мають не чужі, а свої. Не можу так.
Мамині нарікання ставали все частішими. Вона сварила нас за будь-яку покупку. А ми економили на кожній копійці.
Довго я мовчала, терпіти вчилася. Але одного разу все змінилося. Я захворіла голова розколювалася, температура, кашель. Безсонна ніч, ранок вирішую йти до лікаря. Сестра бачить, що мені зле, збирається до школи, обіймає й просить: «Не відкладай, сходи до лікаря». А мама, як завжди, каже: «Молодий організм впорається, не треба лікування. У мене набагато гірше. Ти витратиш всі гроші на аналізи буде тобі звичайна застуда». Вона звинуватила мене, що я про неї не дбаю, хочу, щоб вона померла.
Я слухала, і сльози котилися по обличчю. Мені більше не вистачало сил. Я заради мами залишила навчання, тяжко працювала, хоча могла мати інше життя. Мабуть, настільки втомилася, що вперше виголосила все, що думаю про неї.
Обстеження в поліклініці виявило пневмонію. Лікар наполягав на стаціонарному лікуванні, та я знала не можу залишити сестру з мамою. Купила ліки, та поїхала до своєї подруги Ганни.
Ганна зустріла мене зі сльозами на очах, сварила, що я ходжу хворою містом, а не лежу під ковдрою. Ми довго розмовляли. Я розповіла про маму, попросила знайти медсестру й допомогти з житлом. Більше я не могла залишатися вдома.
Ганна запропонувала пожити у неї, поки я не заберу необхідні речі з дому. Коли я повернулася, мама кричала, як навіжена, ледве я увійшла. Її не цікавило, чи я жива знову рахувала наші гроші. Я нагодувала її, пішла у свою кімнату відпочити. Я розуміла більше тут не залишуся.
Ганна швидко допомогла знайшла доглядальницю, дозволила залишитися в себе. Я змінила роботу, більше не навідую маму. Можливо, здаюся жорстокою, але я зробила для неї все можливе. Подяки не отримала. Чи варто було старатися? Попереду ще ціле життя.
Щомісяця я виділяю гроші на мамині потреби та медсестру. Даю навіть більше, ніж потрібно. Вікторія жінка, яка доглядає маму каже, що мама нас майже вже не памятає. Не вітає з днями народження, хоча ми її вітаємо. Але це вже не головне. Я змогла змінити роботу, скоро переїду з квартири Ганни. Разом із сестрою плануємо винайняти житло. Сестра підтримує мене і каже: «Потрібно дбати про батьків, але не тоді, коли вони повільно тебе вбивають»Я все ще згадую ті роки і біль, і втому, і нескінченну боротьбу за крапелю спокою. Часом здається, що я втратила багато: молодість, частину віри в людей, особливий звязок із мамою. Але разом із сестрою ми стали сильніші, ближчі одне до одного, навчилися підтримувати й любити, не зважаючи на обставини.
Переїзд у нову квартиру став для нас маленьким святом. Ми купили яскраві чашки, розмістили на підвіконнях зелені кімнатні рослини, готували перший суп разом та довго сміялися над невдалими солоними пиріжками. Після всіх труднощів я вперше відчула себе вільною. Не тягарем для родини, а дорослою людиною, яка сама будує своє життя.
Ввечері, коли сестра вже спала, я довго сиділа біля вікна та дивилася на маленькі світські огні за склом. Усередині ставало тихо й спокійно. Я знала, що попереду непрості часи та ми зможемо пройти все разом. Тепер я ціную прості щасливі моменти: сміх сестри, ранок без сліз, свою свободу. І якщо одного дня мама згадає про нас ми будемо готові повернутися й сказати їй: ми навчилися жити, любити й берегти одне одного.
Я більше не жаліла минуле. Воно зробило мене такою, якою я є. А тепер я дозволяю собі жити й бути щасливою.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
