Задовго я жила для інших Тепер хочу обрати себе
Буває, прокидаєшся серед звичайного життя й раптом усвідомлюєш: чужі голоси лунали у твоїй голові голосніше за власний. Так сталося зі мною. Мене звати Оксана, мені сорок пять, я живу в Чернігові, і, як би банально це не звучало, лише зараз я зрозуміла: майже півстоліття існувала за чужими правилами. Не за своїми. І біль від цього важкий, глухий, нудний.
Нещодавно зустріла шкільну подругу Галину. Не бачилися з десяток років, і ця зустріч стала для мене поштовхом до роздумів. Говорили довго про життя, дітей, розчарування. І раптом я почула саму себе жінку, що живе не так, як хоче, а так, як їй наказали. І це її більше не влаштовує.
Все почалося ще в дитинстві. Мої батьки доброчесні, суворі, вперті завжди знали краще, що для мене правильно. Вони вирішували все: з ким дружити, куди йти вчитися, чим займатися, кого слухати. Я мріяла стати лікарем, але мама з татом вважали, що мені краще підійде педагогіка. Одного разу, без мого відома, вони подали документи в університет на потрібний факультет.
Я вступила. І крок за кроком йшла чужим шляхом. Вчилася без натхнення, без бажання. Здавала іспити, не розуміючи, навіщо це мені. Але батьки пишалися. Я була «розумна донечка з вищою освітою».
Роботу мені також знайшли самі у звичайній школі вчителем української. Мене тремтіло від думки, що все життя пояснюватиму правила орфографії дітям, які навіть не дивляться в очі. Але я пішла. Бо завжди йшла туди, куди казали.
Потім зявився Богдан. Колега зі школи. Вчитель фізкультури. Зробив пропозицію, і я погодилася. Не тому що кохала, а тому що хотіла вирватися з-під батьківської опіки. Бачила в ньому шанс стати вільною. Але як я помилилася. Я лише змінила клітку.
З Богданом життя було важким. Він був грубим, деспотичним, не терпів суперечок. Я для нього прибиральниця, кухарка, жінка за викликом. Усі мої спроби заговорити про почуття, повагу, свободу він глузував. Я терпіла. Бо не знала, як не терпіти. Бо звикла з дитинства: мовчи, не перечи, підлаштовуйся.
Єдиним світлом стала дочка. Вона була моїм порятунком, моєю віддушиною. Я дала їй усе, чого не було в мене: турботу, підтримку, свободу вибору. Виховувала її з думкою: лише б не повторила моє життя. Коли вона була ще у пятому класі, я почала відкладати гроші, ховаючи їх від Богдана, щоб у майбутньому дати їй шанс.
Після сьомого класу я відправила її на навчання до Польщі. Це було важко. Я підробляла, шила вночі, у всьому собі відмТепер я стояла перед дзеркалом, готова нарешті зробити перший крок у свою нову жизнь.
