Друга теща
Жінка у старенькому фартусі прибиральниці обережно заглянула у кабінет власника клініки естетичної хірургії «Гармонія». Її звали Оленка, і зараз вона говорила пошепки, щоб не дратувати начальство.
Чула, у нас звільнилося місце молодшого масажиста
Тимур Заболотний підняв голову й суворо глянув на неї. Був у поганому настрої: щойно впали перемовини з інвесторами, голова аж гуділи від напруження.
І ви, з віником, вирішили клієнтам масаж робити?
Ні, але я пройшла онлайн-курси. Навіть резюме склала, несміливо промовила Оленка, простягнула добряче зімятий папірець із кишені.
Тут у кабінет зайшов його заступник Лев Коваль. Тимур, обхопивши скроні рукою, гримнув:
Левчику, що це таке в нас? Прибиральниці швендяють де схочуть? Випровади її звідси! Поломийка вирішила, що вже масажистка! Виганяй та скажи, щоб дурниць більше не витворяла!
Не дочекавшись відповіді, він хапнув папір, розірвав його на шматки та жбурнув прямісінько під ноги Оленці.
Оленка, стискаючи губи, присіла, почала збирати обривки. В очах намалювалися сльози. Лев Коваль без слів вивів її у коридор, провів повз відвідувачів та співробітників, а потім буквально заштовхав до комірчини для інвентарю.
На краю старого вогнегасника із піском, що стояв тут забутим з радянських часів, Оленка безсило опустилася і розридалась.
В «Гармонії» вона працювала незадовго. Не мріяла прибирати, але тут платили більше, ніж будь-де в місті. Тимур Миколайович мав репутацію: з сиротинця вибився, сам став відомим хірургом, клініка його гордість і праця.
Це була правда. Заболотний виріс у дитбудинку, батьків не знав, усе життя шукав хоч якийсь слід сімї марно. Проте зробив себе сам: став хірургом, потім майстром естетичної медицини. До нього записувалися актриси з Києва, навіть з-закордону. Раз на рік зявлявся новий прейскурант, ще більший.
Саме тому Оленка й ризикнула: дізналася про вакансію й вирішила спробувати.
Мріяла стати масажистом. Сама читала підручники, пройшла курс у медичному коледжі, наскільки дозволяли ресурси. Але без офіційного диплома роботи не давали. Вже трохи назбирала на навчання, проте чоловік утік, забравши всі заощадження, залишив її без копійки з маленькою донькою.
Виявилось, Тарас мав судимість за крадіжку і все про себе вигадав. Розлучення тягнулося довго у суд не ходив. Заради Софійки Оленка терпіла все, саме тоді почалися поневіряння.
Маму з дитиною на роботу брали неохоче. Всі троє Оленка, донька та мама Ганна Сергіївна жили у малосімейці, часто на мамину пенсію. Ганна Сергіївна невиправна оптимістка: колишня гімнастка, вольова, вперта жінка. Взяла опіку над онукою, що дало Оленці змогу бодай кудись влаштуватися.
Згодом Оленка відучилась на бюджетних курсах. Сертифікат те саме резюме, що розірвав Заболотний.
Витерла сльози, піднялась, доробила підлогу. Люди косилися, перешіптувалися. Вдома ж мама зустріла хорошою новиною: Софійка виграла конкурс дитячого малюнка у садочку. У донечки талант Оленка економила, але купувала їй фарби й альбоми. Софія ходила у підготовчий клас художньої школи Оленка раділа, як дитина.
Відро стало нестерпно важким. Але назустріч вийшов пан Михайло Іванович двірник, єдиний у клініці, хто не носився носом гордо. Старший чоловік, ніби сміявся над забаганками хазяїна, що забув, із чого починав.
Михайло Іванович до Оленки був не суворий, навпаки годував пиріжками, що сам пік, підтримував добрим словом. Саме завдяки йому Оленка й повірила у свої сили, зважилась подати то резюме.
Побачивши його, вона прямо розплакалася.
Не журися, дитино. Все минає, погладив її дід.
Дарма я сунулась, хлипнула Оленка. Тільки гірше зробила.
Заболотний сьогодні не в собі. Спробуй колись іншим разом, обережно порадив Михайло Іванович.
Сказали, щоб більше не зявлялась сумно відповіла Оленка. Чого я лізла? Мріяла, що зможу вибитись. Думала, Заболотний людина А він лише зазнайко, хвалиться дипломом.
Двірник знизав плечима. Оленка поклала інвентар, пішла додому. Дорогою думала, як знову не вистачить грошей: Софійка просила дорогу іграшку, а де її взяти невідомо.
Вдома все було інакше мама плакала у кімнаті. У серці Оленки защеміло. Мама сильна, загартована, тож якщо плаче то справді біда.
Мамо, що сталося? занепокоєно спитала Оленка.
Та все гаразд, рукавом витирала сльози Ганна Сергіївна.
Мамо, кажи, наполягла Оленка.
Мама здригнулася й уже не стрималась.
Була у лікаря. В театрі огляд для всіх влаштували й костюмерів, й акторів. І знайшли болячку. Треба операцію. Інакше рік, може й менше. Черга велика, а платно нам не по кишені. Обстеження призначили у Київ, у нас такої апаратури нема. Дорога, аналізи Щось, видно, вже час мій спливає.
Мамо, не кажи дурниць, Оленка кинулась обіймати її. Ми щось придумаємо.
Хіба на мою пенсію й твою зарплату прибиральниці?.. сумно усміхнулась мама. Як не крути, із торби штани не зшиєш.
Не спала всю ніч Оленка, думала над варіантами. Вранці вирішила: потрібно ще раз йти до Заболотного. Ризикне.
Та того дня її навіть не пустили сказали, що скоротили. Видали три оклади по мінімалці у гривнях і на всі чотири сторони.
Михайло Іванович на прощання записав їй свій номер. Оленка машинально вбивала цифри, думаючи що далі? Місяць протягне, а потім?
Здаватися не звикла. Мамі сказати, що її звільнили, змогла лише крадькома, вкотре удаючи, ніби сама пішла. Взялася шукати роботу. Без кваліфікації платили копійки. І раптом натрапила на оголошення потрібна сиділка. Медичної освіти не вимагали, лише вміння готувати, прибирати й допомагати в побуті.
Оленка подумала: не гірше, а може й краще, ніж поломийкою у клініці бути. Надіслала резюме. Перетелефонували за годину. Вакансія через кадрову агенцію, замовниця заможна самотня пані.
Розглянули документи, запросили на співбесіду. Перед Оленкою сиділа керівниця служби Тамара.
Скажу відразу: клієнтка у нас важка, похмуро мовила Тамара. Ви вже десята. Довго ніхто не витримує.
Оленка напружилась, але мовчала.
Прізвище вам знайоме. Євгенія Дмитрівна Мороз, колишня примадонна Львівської опери. Характер гострий, зате грошей не шкодує кажуть, покинули їй шанувальники чимало.
Мені, якщо чесно, все одно, тихо сказала Оленка. Немає з чого обирати.
Якщо у вас є дитина, врахуйте Мороз дітей не терпить. І тварин теж. Пересувається з ходунками, проте при сиділці хоче, щоб возили у візку. Випробувальний термін три місяці. Якщо витримаєте контракт, зарплата вдвічі більша.
Оленка мовчки кивнула. Вже зараз ставка перевищувала усі її попередні заробітки.
Вийти треба було зранку. Іти на роботу о сьомій.
Ввечері Оленка знайшла Мороз в інтернеті. Пара старих анонсів пишна пані з пронизливим поглядом, чорне волосся. Це не готувало до реальної зустрічі.
Двері відчинив охоронець. Маєток Мороз старий львівський будинок у центрі міста. Оленка розгублено озиралася, все бачилось надто багатим.
Що витріщилась? Думаєш, що вкрасти? почувся хриплий голос.
У просторий хол заїхав дорогий електровізок. У ньому зовсім сива, худа жінка з пронзливими очима.
Доброго дня, Євгеніє Дмитрівно, пробурмотіла Оленка.
Говори голосно, а не мимри. Руки тримай на виду. І бахіли не забувай! Паркет ексклюзивний, у відерці чохли натягай і ходімо, снідати пора.
Оленка натягла ніжні, неткані бахіли не звичайні сині, а білі. Потім поспішила за хазяйкою.
Волосся розчеши, та обережно, гаркнула Мороз. Не цією гребінкою, давай іншу. І сітку зніми. Потім парик, його теж принеси.
Вибачте, я не зовсім зрозуміла, зніяковіла Оленка.
Скільки ще присилатимуть нетямущих? На якій фабриці вас штампують?
Чай Мороз довго крутила під лампою, наче шукала отруту, а потім вилляла просто Оленці на щоку.
Це ти підштовхнула мене сама винна.
Оленка затамувала подих.
Де можна вмитись?
На першому поверсі, біля дверей, кинула Мороз і прищурилася. І не даш відповідь?
А що вже казати спокійно відповіла Оленка. Навіть цікаво, скільки у вас ще трюків.
Гаразд, іди. Піжаму візьми у гостьовій. Одяг кидай у прання.
Оленка все виконала і повернулась. До вечора Мороз глузувала, улаштовувала підстави, знущалась. Оленка мовчала, знала: це випробування на витривалість.
Увечері Мороз втомилась і заспокоїлась. Перед сном Оленка зробила їй легкий масаж, впевнилась, що заснула, і з полегшенням рушила додому через сторожа.
Вранці охоронець глянув радісно:
Що ти з нашою зробила? Досі спить як немовля. Женька, хатня робітниця, казала.
Та нічого, мабуть, просто втомилась, знизала плечима Оленка.
Того ранку Мороз одразу взялась дорікати: мовляв, Оленка одягається, як Попелюшка, і чоловіка собі не знайде, бо не фарбується. Оленка терпляче кивала, готуючи все до туалету господарки. З париком уже вийшло краще.
Потім Мороз замовила майстриню з манікюру, переодяглася у витончений халат, переїхала до будуару.
Скоро все стало очевидним: зявився поважний сивий пан з осанкою балетного артиста друг Остап. Мороз наказала принести кави.
Оленка, тремтячи, приготувала її у престижній кавомашині. При гостеві Мороз вела себе стримано.
Увечері раптом запитала:
А що ти вчора мені перед сном робила?
Масаж, тихо відповіла Оленка.
А ти спеціалістка?
Ні, сама навчалась.
Спробуй ще раз, дозволила Мороз.
Так і завершився день масажем. Мороз заснула, і Оленка рушила додому.
Три місяці випробувань минули швидко. Оленка мала вихідний раз на тиждень, доньку бачила рідко, але змогла змусити маму залишити роботу Ганна Сергіївна надто втомлювалася в театрі.
Відносини з Мороз поступово теплішали. Господиня наче придивлялася до характеру Оленки. Якось спитала:
Як твоя сімя терпить такі графіки?
Лише мама й донька, спокійно відповіла Оленка. Та вибору немає.
Скільки дитині?
Майже шість, малює гарно, стисло сказала Оленка, згадавши попередження Тамари.
Приведи. Хочу познайомитися, багатозначно кивнула Мороз.
Так Софія стала частим гостем у мами на роботі. Тихенько малювала олівцями, фарбами, а одного разу зобразила Мороз так схоже, що та наказала втілити портрет у рамку.
Поступово стосунки теплішали. Оленка не боялась втратити роботу.
Мороз мала важку хворобу суглобів. Під час болю Оленка довго робила масаж іноді господині справді легшало. Одного разу Мороз попросила залишитися на ніч разом із Софією.
Вночі, лежачи поряд із донькою, Оленка представила собі інше життя тут, у старому, затишному домі, сповненому спогадів.
Наступного дня господині стало краще, снідала разом із Софією, а Оленці наказала навести лад у кабінеті.
Усе прибираючи, вона знайшла старий альбом. Опісля принесла його вітальні.
Можна подивитись?
Були часи сумно посміхнулась Мороз. Гляньмо разом.
Утрьох сіли за столик. Спершу фотографії дитинства, потім Софія вигукнула:
Ой, це ж бабуся! Нас така сама є!
Оленка не повірила очам на одній світлині була молоденька Ганна Сергіївна.
Звідки у вас фото мами? зблідла Оленка.
Мороз довго вивчала її обличчя.
Ти ж донька Ганни? Таки да! Я все думала на кого ти схожа. Тепер ясно.
Ви знайомі? розгубилася Оленка.
Та ми подруги молодості. Ганька й я не розлий вода! Вона тікала з тренувань, я з консерваторії. Разом на танці, в одному дворі жили. Разом починали гімнастику. У неї здібності, а я не хотіла бути цією «третєю».
Чому ви не бачилися?
Виросли У твоєї бабусі був красень-тренер Ігор. Ми через нього й посварились. Ігор, звісно, залишився зі мною. А твоя мама через ту нещасну любов вилетіла зі збірної.
Я про це не знала
У мене тоді була інша фамілія Седенко. Ігор же був Мороз. Перший чоловік, за три місяці розлучились, а прізвище я залишила.
Відтоді Оленка тільки думала, як би організувати зустріч двох подруг. Шанс випав сам.
Мороз знову попросила ночівлю. Вранці в Софії екскурсія з садком. Довелось покликати Ганну Сергіївну.
Мама прийшла у скромному пальті. Мороз саме лягала, та все ж виїхала у хол.
Хто це прийшов? суворо запитала Мороз.
Привіт, Женю, холодно мовила Ганна Сергіївна. Не скажу, що рада бачити.
І я теж, пирхнула Мороз. Бачу, життя тебе побило.
Як і всіх, відповіла мама. У мене хоч дитина й онука є, а тебе доглядають чужі. Не допомогли безкінечні чоловіки?
А в тебе жодного, посміялась Мороз. Все живеш під батьковою фамілією?
Ганна Сергіївна раптом лагідно посміхнулася.
Ой, Женю Ти нічого не зрозуміла. Я за тобою стежила, навіть пишалася. Памятаєш дзвінок кілька років тому?
Обличчя Мороз побіліло.
Тебе тоді обробляв якийсь жулик-актор з нашого театру. А я почула, як той казав, що всадить тебе у будинок престарілих, квартиру забере. Я й зателефонувала, підміняючи голос.
То це ти?.. Ти мене тоді врятувала
Ніколи тебе не ненавиділа. Ти артистка. А тоді мусила
Мороз дивилась у підлогу.
Ти мене врятувала Той мерзотник мені голову заморочив. Після твого дзвінка я найняла детектива.
Молодець. Ну все, нам час. Софія вже сонна.
Ганю, почекай. Як ти зараз живеш?
У малосімейці, після розселення. Не твої хороми, але нам досить.
Отже, так. Завтра ж переїжджайте сюди. Дім великий для Софійки зробимо дитячу. Далі поговоримо. Я вже знаю свій вирок.
Ганна Сергіївна втомлено сіла.
Вісім місяців.
Ти про що? зблідла Мороз. Серце?
Так. Але на операцію грошей нема і не буде.
Значить, з переїздом вирішено, сказала Мороз. Я тобі винна. До речі, шкода, що відбила Ігоря.
Ще й Васька згадай, розсміялася мама. То вже додому. А завтра побачимось.
Водій вас підвезе. А зранку приїде допомагати з речами.
Того вечора Мороз довго не могла заснути, згадувала юність і дивилася, як Оленка дбає про маму.
Через тиждень у домі вже вирувала метушня кур’єри, каталоги, обої Мороз взялася все змінювати.
Вечорами Ганна Сергіївна і Мороз багато спілкувалися, ділилися історіями. Коли ремонт завершився, Мороз за вечерею оголосила:
Аню, показала твої аналізи лікареві. Операція через два тижні. Хірург молодий, зараз порадуєшся.
Ти добилася квоти? Навіщо?
Я все оплачую. Відмовлятися пізно. Маєш полікуватися. Софійці потрібна здорова бабуся бо друга вже відмовляється.
Жене, це так дорого
А нащо мені гроші? У могилу не візьму. Все. Ти до лікарні, Оленка доглядає, я пригляну за Софією. Мені, до речі, твій масаж і справді полегшує.
Через два тижні Ганна Сергіївна вже у палаті найкращої клініки Львова, а хірург Валентин Шевчук, син відомого професора. Проста й щира людина, він, спостерігаючи за турботами Оленки, якось посміхнувся:
Знаєте, рідко бачу такі відносини у сімях. Вашій мамі пощастило. Думаю, ще й комусь пощастить колись.
У мене лише донька, зніяковіла Оленка.
А у мене так не склалося Швидко одружився, кохання не витримало побуту. Я у провінції, вона мріями жила
Можливо, ви ще зустрінете свою людину, сказала тихо Оленка.
Можливо, вже зустрів, тихо відповів Валентин, дивлячись у вікно.
Оленка й сама ловила себе, що дивиться на нього зовсім інакше. Не красень, як Тарас, але добрий, щирий і розумний.
Реабілітація зайняла тиждень, Мороз старалася обходитися без допомоги, Софійка називала її вже «бабуся».
Та сили Мороз катастрофічно танули.
Одного вечора вона сказала:
Пора тобі закінчувати працювати на мене.
Ви хочете іншу?
Ой, дурна! Дім повен людей, а сиділка мені нащо? Хочу, щоб ти вивчилась професійно. Диплом масажиста-реабілітолога, всі курси. Погоджуєшся?
А як же оплата?
Я, навчені казати по-нашому, твоя фея-хрестна! Одружуйся при нагоді лишайся вдома, а я все оплачу. Вчись і не підведи мене!
Оленка погодилася. Мороз фактично взяла на утримання всю родину, та Оленка мала мету все віддати сторицею.
Навчав у школі масажу знаний фахівець Семен Олексійович суворий, досвідчений, відзначав Оленку як здібну ученицю. При врученні диплому запитав:
Знаєте салон «Ваніль»?
Всім відомий, мрія працювати там найкращий у Львові!
То мій. Ризикнув відкрити своє. Працюватимете зі мною? Спеціалізація реабілітація. Сильні руки та обережність, у вас це є.
Оленка ледь стримала сльози щастя.
Опісля ще кілька курсів Семен Олексійович оплатив сам, назвавши стипендією. З часом Оленку шукали, записуючись заздалегідь.
Усе більше часу вона приділяла мамі, Мороз, Софійці, водила доньку на малювання.
Водночас стосунки з Валентином ставали теплішими. Він жив у Львові трохи більше року, працюючи над званням головного кардіохірурга, але хотів щастя й поза роботою. Втрьох гуляли парками, ходили у цирк, театр.
Ганна Сергіївна повернулася на роботу. Мороз майже не вилазила з ліжка болі слабко знімалися, масаж приносив лише короткочасне полегшення.
Валентин почав скеровувати пацієнтів до Оленки на реабілітацію. У неї й Валентина ставало усе більше спільного, розмови не вичерпувались.
Валентин часто бував у домі Мороз, і навіть отримав своєрідне благословення господарки:
Так дивись мені, не образь моїх дівчат, заявила Євгенія Дмитрівна.
