Другий шанс
На душі у Соломії було сумно, як завжди після відвідин цвинтаря. У автобусі разом із нею їхало ще кілька людей. Усі — у своїх думах.
Автобус звернув з окружної дороги у місто. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки околиці. Скоро й вони зникнуть, а на їхньому місці виростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Соломія, піддавшись пориву, вийшла на найближній зупинці. А раптом, коли приїде наступного разу, район, де вона виросла, зникне назавжди? Вона йшла вулицею з потертими низькими будиночками й тривожно думала, що не знайде свого дому, де пройшла найщасливіша пора її життя.
У більшості вікон биті шибки, парадні двері розкриті, немов роззявлені роти у німому крику. Мешканців давно переселили до нових квартир. Пустка, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Соломія зраділа йому, як старому другові.
Без мешканців дім здавався мертвим. Колись тут була лавка біля під’їзду, тепер — потемніла від часу. А через два будинки вже стирчала стріла крану. Ось-ось знесуть і цей дім.
Соломія заплющила очі й наче побачила матір у вікні на другому поверсі, яка виглядала її серед дівчат, що грали у класики у дворі. З відчинених вікон лунала дзвінка посуда, пахло смаженою цибулею. У чиїйсь хаті бубонів телевізор. А з вікна тітки Марії долітав її різкий голос — лаяла чоловіка, що знову напився.
«Соломіє, обідати!» — донісся з далекого минулого дзвінкий мамин голос.
Соломія здригнулася й розплющила очі. Ні матері, нікого — лише вікна дивилися на неї порожніми проваллями.
Але вона вже не могла зупинитися й згадувала, згадувала…
***
«Соломіє, обідати!» — гукала у вікно мати.
І вона бігом піднімалася по стертих східцях на другий поверх, вбігала у хату й ще у передпокої чула: «Мий руки та за стіл!» А батько сидів між столом і холодильником, читаючи газету в очікуванні, коли всі сядуть…
Соломія так яскраво пригадала це, навіть відчула запах кислих щів. З очей потекли сльози. Вона провела пучками під очима, зітхнувши.
Ось вона з портфелем іде до школи. Не встигла відійти і на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт Юрчиних чобіт.
— Соломійко, почекай! — гукав він.
Догнав, пішов поруч.
— Дай алгебру списати?
— Чому ввечері не зайшов? — спитала Соломія.
— Твоя мати так на мене дивиться, немов боїться, що щось вкраду.
— Не вигадуй. — Соломія ледве повернула голову й глянула на Юрчин профіль.
Як він змінився за літо! Виріс, темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З коміра сорочки визирала тонка шия, на якій збоку билося жилко. Їй здавалося, що вона його бачить. Ні, звісно, не бачить. Просто колись помітила й запам’ятала.
Коли він став таким? Вона впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрчика, що жив у тому ж під’їзді, на першому поверсі. Побачив її у вікно й вибіг наздогін.
Юрко відчув її погляд, теж глянув на неї. Вона не встигла відвести очі. Погляд карих очей обпав її, щоки й вуха залили гарячою кров’ю, серце забилося часто й нерівно.
Батьки обоїх працювали на заводі, звідси й дістали старі квартири. Юрчина мати була бухгалтеркою там же, а Соломіїна — медсестрою у лікарні. Завод теж був поруч, димив товстими трубами.
— Ти куди збираєшся вступати? — раптом спитала Соломія.
— У політехнічний. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню.
— Серйозно? — здивувалася Соломія. — Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу.
— Не віриш? А от побачиш, — впевнено сказав Юрко.
— Інженер — зрозуміло, але нащо тобі цей завод? Його ж ось-ось закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий звести, — безтурботно заметила Соломія.
— Багато ти тямиш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у нашому краї. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці, — серйозно відповів Юрко. — А ти?
— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Стану перекладачкою, побачу світ. Хоча лікарем теж непогано, психотерапевтом. Ще не вирішила, цілий рік попереду, — позіхаючи, сказала Соломія.
У останню неділю вересня усім класом поїхали до однокласника на дачу святкувати його день народження. Дача була неподалік, на березі Дніпра. Під ногами шелестіло золоте листя, низьке сонце, пробиваючись крізь голе гілля, блищало у вічі.
Дорослі з дівчатами готували стіл прямо у саду. А хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розбрелися лісом. Там Юрко вперше поцілував Соломію.
Який то був рік! Обоє раптом дорослішали, шаленіли від кохання, до втоми обіймалисяІ тепер, стоячи перед ним, вона зрозуміла, що другий шанс — це не щось дарується долею, а те, що ми сміливо беремо самі.
