РІДНА ДРУЖИНА
І як ти вже стільки років з однією дружиною уживаєшся? В чому твій секрет? при кожному нашому побаченні брат ставив мені це саме питання.
Любов і велике терпіння, завжди відказував я однаково. Оце й увесь секрет.
То не для мене рецепт. Я всіх жінок люблю. Кожна для мене загадка. А жити з прочитаною книжкою даруй, іронічно всміхався мій брат.
Молодший мій брат, Олексій, одружився ледь виповнилось йому вісімнадцять. Його дружина, гарна дівчина Ярослава, була на десяток років старша. Ярослава покохала Олексія на все життя, віддалася йому думками й серцем. А він лишень забавлявся.
Ярослава оселилася у хаті чоловіка, де мешкало ще семеро родичів. Народила хлопчика Миколу. Для неї це було щастя, яке вдалося вгледіти й ухопити. Молода сімя отримала тісну кімнатку.
У Ярослави була надзвичайна колекція порцелянових фігурок, яких вона берегла ледь не понад усе. В її скромній збірці налічувалось десять дрібних шедеврів. Ярослава завжди влаштовувала їх на самому видному місці старенької шафи. Уся наша велика родина знала, як вона цінує ті крихкі речі. Вона частенько підходила, протирала пил, милувалася статуетками.
Тоді я тільки замислювався про власну сімю, приглядався до дівчат, шукав ту єдину для життя. Мрії мої здійснилися: з дружиною Наталкою ми понад пів століття разом.
А от Олексій із Ярославою прожили десять буремних років. Ярославі в цьому шлюбі не було чим похвалитись, але вона була чудовою дружиною, щиро любила чоловіка й сина тиха, спокійна, покладиста. Чого ж йому бракувало?
Одного разу Олексій повернувся додому під впливом оковитої. Щось його розсердило в Ярославі: він почав насміхатись, чіплятись, грубити, тягнув за руки. Передчуваючи біду, Ярослава мовчки взяла маленького Миколу й вийшла на двір. Раптом з кімнати почулося жахливе дребезкотіння. Ярослава все відразу збагнула розбились фігурки. Вбігла у хату: вся її улюблена колекція валялась друзками по підлозі. Тільки одна статуетка вціліла, і ту Ярослава ніжно підняла, пригорнула до щоки, як до дитини. Вона жодного слова не сказала чоловікові. Лише в очах туманились сльози.
Відтоді між ними простягнулася ледь помітна тріщина. Мені здається, що Ярослава насправді почала жити окремо, тільки в думках. Вона і далі дбала про все домашнє, була гарною господинею й дружиною але робила це без завзяття, як із обовязку.
Олексій усе частіше прикладався до горілки. Зявилися сумнівні товаришки й легковажні приятелі. Ярослава мовчки все терпіла, притаїлася у своєму болю. Олексій став рідко зявлятися вдома й зовсім занедбав родину. Ярослава зрозуміла, що за вітром у полі не доженеш. Врешті вони мовчки розлучились, без образ, докорів чи зясувань. Ярослава з сином переїхали у рідне місто, а ту одну неушкоджену фігурку залишила на згадку.
Олексій не засумував. Його життя тривало між гульбищами, швидкими пристрастями без жодних зобовязань. Три короткі шлюби, три розлучення надто швидко пролетіли його літа. І навіть попри те, що Олексій працював у Дніпровському економічному інституті й був знаним спеціалістом, мав пропозиції про роботу в Києві, Львові, Харкові. Учебник з економіки з його прізвищем бачив світ. Пророчили блискучу карєру Все пішло нанівець через вино і розгульний спосіб життя.
Одного разу сімя нарешті зітхнула з полегшенням: здавалося, Олексій перевиховався, взяв гарт. Він вирішив знову одружитися цього разу з жінкою, яку всі розхвалювали. На скромному весіллі ми помітили, що син його нової дружини, сімнадцятирічний хлопець, геть не зживеться із вітчимом.
Це був початок кінця. За пять років сварки, відчуження, і зрештою розлучення через пасинка. Між ними ледь не сталася трагедія.
Потім життя Олексія оберталось довкола мінливих захоплень: Оксана, Ліда, Ганна… Кожній він зізнавався у почуттях, з кожною планував завжди бути разом.
Але життя розпорядилось інакше. Коли Олексію виповнилося пятдесят три, він захворів невиліковно. Біля нього вже не залишилося жодної коханої. Ми з сестрами доглядали його в останні дні.
Семене, під ліжком у мене валізка. Принеси, ледве видушив брат.
Я знайшов подерту валізу, відкрив її і втратив дар мови. Вона була наповнена порцеляновими статуетками, кожна загорнута у мяку хусточку.
Це я все купував для Ярослави. Не забути мені її мовчазного погляду, коли розбив ту колекцію. Ой, натерпілася зі мною, бідна Памятаєш, як я по всьому Союзу їздив у відрядження? Фігурки на базарах відшукував, де тільки можна. Під подвійним дном гроші. Це всі мої заощадження. Віддай дружині моїй. Хай пробачить мене… Не побачимось. Поклянися, Семене, все передаш Ярославі, Олексій відвернувся обличчям до стіни.
Добре, брате, зроблю, як обіцяв, аж комок у горлі постав від цих слів. Я розумів, що Олексій прощається назавжди.
А адресу Ярослави у конверті під подушкою візьми, більше він мене не глянув.
Ярослава мешкала у своєму дитячому місті на Полтавщині. Микола часто хворів, а лікарі лише розводили руками, радили лікуватися за кордоном, у Варшаві чи Празі. Про це я дізнався з листа Ярослави, який лежав під подушкою Олексія. Виявляється, певне листування між ними не припинялось але писала лише Ярослава, брат не відповідав.
Після похорону я вирушив до неї, виконати останню волю покійного.
Зустріч відбулась на вокзальній зупинці. Ярослава радісно мене прийняла, обійняла:
Ох, Семене, ви з Олексієм один в один! Як дві краплі води.
Я вручив Ярославі валізу, попросив прощення від імені брата:
Прости Олексія за все, Ярославо. Тут і гроші, і ще дещо від нього. Глянь удома, добре? Ти для нього була єдиною. Не забувай.
Ми розпрощалися тоді назавжди.
Від Ярослави прийшов тільки один лист.
«Семене, вдячна тобі й Олексієві за все. Дякую Господу, що мав Олексія у своєму житті.
Ми з Миколою вигідно продали статуетки. Знайшовся любитель, який їх оцінив по-справжньому. Не могла я більше їх бачити бо кожну тримав у руках мій коханий чоловік. Шкода, що так рано пішов з життя. За гроші, виручені з колекції, ми змогли вирушити до Канади сестра давно кликала, і вже не було жодного сенсу лишатися тут. Миколі тут краще, йому легше дихається. Я залишалася з вірою що Олексій покличе мене, але… Так і не озвався. Та я щаслива, що він у душі вважав мене справжньою дружиною. Миті тут добре. Я вдячна Долі… Прощавай.»
Зворотної адреси не булоЯ ще довго сидів із цим листом біля вікна, крізь яке лився м’який ранковий промінь. Десь там, за кордонами і океанами, Ярослава і її син почали нове життя, у якому вже не лишилось місця давньому болю. Сум і спокій переплелися у її словах, немов у тих статуетках, що роками зберігали чужі мрії й прощення.
Я подумав тоді: всі ми прагнемо знайти свою людину, але рідна дружина це не лише любов чи терпіння, а дар приймати іншого з усіма його вадами й поразками. Така вірність не зникає марно: вона лишає по собі світлу згадку, яка перетворює розбиті серця на талісмани для нового життя. Іноді найцінніше, що ми можемо зробити для когось нарешті відпустити його, дозволити шукати свій затишок навіть у далеких світах.
Ще довго в шафі стояла одна-єдина невеличка порцелянова статуетка, яку залишила мені Ярослава на згадку. Я дивився на неї і розумів: справжнє кохання, навіть втрачене, ніколи не розбивається остаточно. Воно живе у памяті тих, хто змогли пробачити і стати вільними.
