Після весілля у мене з дружиною все складалося ідеально. Одружилися ми з думкою жити з її батьками. Тоді мої мама й тато переїжджали до Одеси, а їхню квартиру продали, поділивши гроші між мною та сестрою. На ці кошти та завдяки допомозі тестя ми купили велику однушку, де поставили перегородку, зробивши з неї дві кімнати. Думали, одна буде для дитини, але якось не виходило.
Спочатку просто не хотіли, потім карєри розкрутилися часу не було. А далі вже й справуватися не виходило, дружина відмовлялася йти до лікаря. Я теж не горів бажанням ставати батьком. Жили собі щасливо й не переймалися, хто на старості літ принесе нам склянку води. Ще й знайомі, які вже мали дітей, потонули в кредитах і виглядали не найщасливішими. От і вирішили обійдемося без такого щастя, коли й так усе гарно складається.
Коли нам обом виповнилося тридцять три, вклали гроші у новобудову. Сума була невелика, тому вирішили ризикнути, хоч багато хто нас відмовляв. І от у тридцять сім років ми отримали квартиру, готову до заселення. Зробили невеличкий ремонт, щоб виглядала ще ідеальніше. Дружина жартувала, що це наша «подушка безпеки» якщо раптом діти зявляться, а якщо ні, то залишимо все небожам.
Поки що вирішили здавати її в оренду. Щоб знайти квартирантів швидше, розповіли знайомим думали, підкажуть, де ще розмістити оголошення. Але раптом виникло незручне питання: чи не хотіли б ми здати квартиру їм? Вони вже роками живуть у жахливих умовах, а тут і новий будинок, і гарний ремонт, і навіть «знижечку» можна домовитися…
Наша помилка що взагалі їм про це розповіли. Не думали, що хтось із близьких захоче там жити.
«Там лише одна кімната, а у вас велика сімя», намагалася пояснити дружина.
«І що? Зараз у нас одна кімната, а на ваших фото видно, що там простірніше!»
«Але ж квартира нова, а у вас діти і кіт…»
«Тобто ви вважаєте, що ми такі нерозбірливі і все понищимо?»
Сказали, що подумаємо, хоча я вже знав свою відповідь. Відвідував їхню нинішню квартиру там був хаос. У підсумку дружина переклала на мене обовязок їм відмовити, вигадавши якісь незвязні аргументи.
А у відповідь почули:
«У вас друга квартира, батьки колись помруть залишать свою, а вам усе мало! Сидітимете самотні, без дітей, без друзів, без радощів!»
Чи це адекватно? Ми їм нічим не зобовязані. Хіба це наша вина, що вони завели дітей, не маючи ні житла, ні підтримки батьків? Кожен живе, як вважає за потрібне то чому ми не можемо здати квартиру незнайомцю за нормальні гроші, а не робити знайомим «послугу» зі знижкою?
