30те. Олена Коваленко стояла перед дзеркалом, стискаючи нижню губу. Пальці нервово поправляли косу, кожен раз заново укладаючи її у бездоганний хвіст, ніби від цього залежало щось важливе.
Тридцять пять в рекламі «зрілі роки», в особистих нотатках «кризовий етап». Карєра успішна, квартира в центрі Києва, друзі, готові обговорити будьщо: від політики до нових ноток крему з гіалуроновою кислотою.
Коли ввечері двері глухо хрустнули, а телефон замовк, тиша наростала, мов прибій, і гучнішою ставала за шум міських вогнів.
Знову зустріч, зітхнула я, оглядаючи відбите в дзеркалі обличчя.
Сукня елегантна, облягає, але не кричить. Легкий макіяж, достатньо, щоб підкреслити очі, не виглядати надто старанно. Підбічки високі, але не настільки, щоб здаватися відчайдушною. Кожна деталь продумана, ніби я йду не на побачення, а на іспит, де оцінюють за жорсткими критеріями.
Я знала, чого хочу. Не просто стосунків справжньої любові, що проникає в найглибші куточки душі, де слова зайві, а один погляд чи дотик достатні, щоб зрозуміти одне одного. Але щоразу, коли в кафе чи ресторані переді мною сідала нова особа, у голові лунав колючий, іронічний голос:
«А якщо він виявиться, як попередній?»
Останній. Той, з яким я майже повірила, що це те, на що чекала. Проте наші стосунки розбились об буденність, його небажання говорити про почуття, мої спроби «виправити», «зрозуміти», «підлаштуватися». Я прочитала десятки книг з психології, заповнювала блокноти нотатками тренінгів, розбирала кожну помилку, як складну математичну задачу. Чим більше я розуміла, тим страшніше було знову відкриватися.
Може, я занадто багато очікую? прошепотіла я, глянувши на екран смартфону.
Новий месенджер. Той самий «цікавий чоловік» з сайту знайомств розумний, з гарним почуттям гумору, без червоних прапорців у профілі. Я посміхнулася, читаючи його репліки, але губи миттєво затислися в тонку лінію.
«А якщо розчарує?»
І знову порожнеча, ніч, тиша, дзеркало. Питання, на яке ще нема відповіді.
—
42. Ганна Мороз розташувалась у кутку улюбленого кафе на Привізькій вулиці, де мякі дивани приймали форму тіла, а аромат свіжозмеленої кави змішався з нотами ванілі. У руках вона перегортала нову книжку, пальці час від часу зупинялися на улюблених рядках, залишаючи легкі вмяки в кутах сторінок.
Чотиридвадцять два лише цифра у паспорті, а в серці океан енергії, те відчуття, коли розумієш, що головні пригоди ще попереду.
Ганно, ти знову сама? голос подруги Ані, що лише що вийшла з офісу, вивів мене з читання. Вона вже махала офіціантці, замовляючи звичний лате з карамельним сиропом.
Я відклала книжку, оголосивши яскраву обкладинку. Ну так, усміхнулася я, спокійна, як озеро без вітру. Але мені не самотньо.
Погляди знайомих, випадкових співрозмовників, підказували: «Як так? Приваблива, розумна, цікава і одна». Я давно перестала це пояснювати. Любов я знайшла не чекаючи принца, а у ранковій каві на балконі, у спонтанних поїздках до Одеси, у проєктах, що запалювали очі. У друзях, які знають мене без масок.
Той красень з минулого тижня? підморгнула Аня, розмахуючи ложкою для десерту. Той, що запросив на джазовий концерт? Ти ж обожнюєш джаз!
Привабливий, засміялася я, і в цьому сміху не було ні краплі напруженості. Але я не готова підлаштовуватися під чиїсь очікування. якщо він захоче бути поруч нехай наздожене. А я поки пальці знову знайшли потрібну сторінку, я вже там, куди йду.
Одинока? Це слово не підходить. Це свобода легка, мов літній бриз, і міцна, як корені старого дуба. Свобода вибирати, куди звернутись завтра. Свобода прокидатися і засинати в згоді з собою. Свобода просто бути.
—
Дві грані самотності
Олена Коваленко закрила за собою двері, повільно зняла підбори і сідає на край ліжка. Вечірня сукня, ще пахне чужим парфумом і ароматом ресторану, раптом здається смішною. Побачення пройшло добре інтелігентний співрозмовник, цікаві теми, вишукана кухня. Коли він спробував взяти мене за руку, щось стиснулося в грудях. Не страх, а розуміння. Ще один милий, розумний, «правильний» чоловік і знову ця крижана порожнеча.
Я підходжу до вікна, притискаю долоню до холодного скла. Місто блищить вогнями, десь там життя кипить, люди зустрічаються й розходяться. А я стою в центрі своєї ідеальної квартири, оточена дорогими речами, і відчуваю втрату.
Чому так важко? шепотом спитала я своє відображення в темному склі. Питання зависло у повітрі, як завжди, без відповіді.
Тим часом на іншому краю міста Ганна розтяглася у плетеному кріслі на балконі. У одній руці келих червоного вина, в іншій сигарета, яку вона дозволяє собі лише раз на місяць. Нічний бриз грає волоссям, а з колонок ллється томний джазовий мотив.
Вона закриває очі, дозволяючи музиці охопити себе. У голові ні думки про невдалих зустрічей, ні мрії про недосягнуте. Плинеться зараз: смак вина на губах, прохолода ночі, далекі вогні міста, наче розкидані дорогоцінні камені.
Ганна не чекала принца. Вона давно зрозуміла, що жоден казковий герой не зробить її щасливішою, ніж вона сама. Кожен вечір, кожен світанок, кожна хвилина її життя належить лише їй. У цьому не було самотності була абсолютна, захоплююча свобода бути собою.
Вона підняла келих у мовчазному тості за себе, за цю ніч, за все своє дивовижне життя. Королеві не потрібен трон її царство було там, де вона відчувала щастя. А сьогодні це був балкон одиннадцятого поверху, келих хорошого вина і зірки, яскраві в нічному небі.
Дві жінки. Два світи.
Олена і Ганна. Вони живуть в одному місті, дихають одним повітрям, та існують у зовсім різних реальностях.
Олена крокує життям з простягнутою рукою у її долонях порожнеча, яку вона відчайдушно намагається заповнити. Кожне побачення, кожне нове знайомство спроба знайти того, хто нарешті подарує їй те, чого так бракує: відчуття необхідності, тепла, приналежності. Вона вірить, що любов це зовнішнє, щось, що прийде ззовні і зробить її цілісною. Але чим більше вона шукає, тим глибше відчуває пустоту всередині.
Ганна крокує життям з відкритими обіймами не тому, що чекає, коли хтось їх заповнить, а тому, що її світ вже сповнений. Сповнений вражень, свободи, тихої радості від простих речей. Вона не шукає кохання вона його випромінює. Тому до неї тягнуться люди, бо поруч з нею легко. Вона не чекає принца, не будує повітряних замків вона просто живе. У цьому житті місце є для всього: й самотності, й зустрічей, й прощань, й нових шляхів.
Можливо, їхні дороги колись перетнуться. Можливо, Олена зрозуміє, що порожнеча була не відсутністю кохання, а відсутністю вміння любити себе. Можливо, Ганна знайде людину, яка не потребуватиме її змін, а просто йтиме поруч, не порушуючи її гармонії. А можливо й ні.
А вже зараз їхні історії це два різних відповіді на одне і те саме питання.
Кохання не приходить до тих, хто його шукає. Воно приходить до тих, хто вже живе з відкритим серцем не тому, що чекає, а тому, що вміє дарувати.
Тоді розумієш, що найголовніше не знайти того, хто заповнить твою порожнечу, а навчитися бути цілісною без нього. Тільки тоді кохання перестає бути рятунком і стає просто щастям.
