«Два тижні, щоб зібрати речі і знайти нове житло». Доньки образилися
Ганна рано залишилася вдовою і самотужки виховувала двох доньок Дарину та Лесю. Всі роки вона справно працювала на двох роботах, щоб дати дітям освіту і забезпечити їм гідне майбутнє. Незважаючи на важкі часи, ніколи від неї не почуєш жодної скарги.
Дівчата виросли, здобули освіту, у всьому їм підтримувала мати. І ось одного разу старша донька Дарина привела додому хлопця мовляв, це її майбутній чоловік. Жити їм було ніде, тож оселилися у Ганни. Згодом у подружжя народилася дитина. Молодій сімї віддали кімнату, а сама Ганна перебралася до молодшої доньки в іншу.
Спочатку жінка вірила, що це тимчасово: молоді накопичать кошти на власне житло, і все знову стане на свої місця. Проте особливого бажання рухатися далі ні у Дарини, ні у її чоловіка не було. Нащо, якщо над головою дах, а в холодильнику завжди щось є і все це завдяки Ганні. Вона й нагодує, й поприбирає, й догляне за онуком.
Але вдячності не було. Натомість у домі почалися сварки. Леся, молодша, обурювалася, що їй не до вподоби мити туалет після зятя. Дарина ж скаржилася, що з дитиною зовсім не має часу ні на що. Зять відмахувався, казав, що виносити сміття й мити посуд не чоловіча справа, цілі дні просиджував за компютером.
Атмосфера у квартирі стала нестерпною. Ганні не хотілося додому повертатися. Якось вона натякнула Дарині, що, можливо, вже час з чоловіком та дитиною орендувати житло. У відповідь почула: «Мамо, ми збираємо на іпотеку. На що нам знімати квартиру?». Так усі й лишилися разом.
Останньою краплею стало те, що Леся привела хлопця: «Мамо, Павло з іншого міста, йому нема де жити. Поживе з нами». Ганна здивувалася: «А де він житиме на кухні?». Леся ж була готова до такого питання: мовляв, кухня не найзручніше місце, але якби мама сама туди перебралася кімната б залишилася їй.
Тут у Ганни увірвався терпець. Вона раптом зрозуміла, що більше ніхто не рахується з її думкою. А якщо й далі так піде, то доньки й документи оформлять, щоб здати її в будинок для літніх людей.
Тож поставила ультиматум: «Даю вам два тижні, щоб зібрати всі речі та знайти житло. Я відпочину, а вам час самостійно розправити крила». Доньки образились, пообіцяли не пускати Ганну до онуків. Казали, що залишиться самотня на старість. Але жінка не відступила. Якщо таке її життя хай так буде. Настав час донькам навчитися відповідальності за себе.
Скоро у Ганни пятдесятий день народження. Вона не знає, чи завітають діти з привітаннями. Проте вона усвідомила: турбота про себе теж важлива риса. Любити дітей не означає все їм дозволяти і жертвувати собою без краю. І справжня вдячність завжди повертається до того, хто її заслуговує.
