ДВІ СЕСТРИ…
Якось у дивному сні жило-було дві сестри. Старша, Ярослава надзвичайна красуня, впевнена, багата, як київська княгиня, золото в гривнях леліяла під подушкою. Молодша ж, Світанна пяничка, що гірку долю запивала. Про красу згадувати вже годі: тридцятидвохрічна Світанна більше скидалася на волинську ворожку старих часів.
Тіло худе, лице опухле й синювате, очі сховані за тяжкими повіками, а волосся, ніби копиця сіна після грози, стирчало в різні боки, забувши, що таке мило й гребінець. Ярославу й в докір ніхто не ставить: все перепробувала, гроші не рахувала возила Світанну в найдорожчі клініки Києва, ворожок шукала по селах Волині, чи то по Закарпаттю без толку. Ярослава навіть квартиру купила, але оформити лишила на себе, аби не виміняла сестра житло на горілку.
Через півроку квітів у тій оселі не стало тільки брудний матрац, на якому дохла, мов кіт на зимовищі, обірвана сестра. Ярослава прийшла попрощатися за кордон їхати на постійне місце проживання. А Світанна й сказати вже нічого не могла: тільки повільно розплющила очі та крізь заплакану вічність побачила розмитий силует на фоні брудного вікна, що вже давно не бачило дощу й лишилося самотнім.
Поряд котилися порожні пляшки з-під горілки тутешні пияки щедро ділилися з Світанною своїм скарбом. Не змогла Ярослава кинути сестру напризволяще: совість тоді не дала б спокою. Вирішила, хоч раз, врятувати свою душу забрати Світанну до тітки в село. Тітку Олену памятали лиш за іменем і за дитячими згадками: навезе із села банку меду, яблука духмяні чи сушену чорницю й зникне ще на багато років.
Ярослава пригадала тільки назву села Верховинка. Думала: на мамині похорони не кликали, значить, тітка Олена, може, ще й жива. Попросила знайомого чоловіка допомогти: загорнули Світанну в ковдру, поклали на заднє сидіння старого «Жигулі» і вирушили у Верховинку. Село відшукали, й тітчин дім віднайшовся: три хати і стара криниця ось і вся Верховинка.
Світанну під ковдрою поклали на тітчин ліжник. Ярослава дістала з гаманця гривні, виклала на стіл: Помирає вона, а мені їхати треба, тітонько Олено. Оце на похорон, може, приїду якось, аби хоч могилу знайти. Тут і на памятник вистачить. І ключ від київської квартири вручила тітці. А кому ж іще?
Чаю не захотіла і поїхала, мов тінь на вранішній росі.
Тітка Олена, шістдесятивосьмирічна, моторна і самітна, розвернула Світанну, пересвідчилась, що та ще дихає, й пішла розпалювати старий самовар. Поки вода закипала, нарізала в термос пахучого зілля із полотняних мішечків, жменю сушених ягід додала, залила все окропом, і щільно закрила. Три дні тітка Олена поїла Світанну настоями з медом, майже примусово вливаючи ложечкою кожні пів години. Навіть уночі.
На четвертий день додала до щоденного меню молоко від своєї улюблениці кози Ярини. Також ложкою. А потім овочеві відвари й міцний курячий бульйон. Курей у тітки небагато, але й дві пожертвувала заради племінниці на бульйон.
Минув місяць, тільки тоді Світанна сама, хоч і хитко, сісти на ліжку спромоглася. Тітка їздила з нею на санях до лазні (бо саме зима у Верховинці була), загортала її в пухову хустку й стару ковдру. У лазні заварювала ще дивніші чаї, мила ними Світанну, а знову сухе волосся розчісувала і воно пахло літа й різнотравя
Тітка Олена влила всю нерозтрачену любов і тепло серця в племінницю. Ложечка за ложечкою, з настоєм вливалась і добра душа. Не допомогли дорогі клініки і ворожки, врятувала рідна тітка. Світанна вижила. Покріпла на духмяному молоці кози Ярини, на ранкових омлетах із свіжих яєць щоки зачервоно взялися. Волосся стало шовковистим, а очі сині-сині, наче небо весняне.
Світанна стала допомагати тітці по господарству вчилася доїти козу, збирала ранкові яйця. Їли просто, своїм городом жила хата, та й щастя оселилося разом із ними. Світанна не згадувала про минуле, їй нове життя запало в душу. Вранці вона дивилась, як сонце випливає з-над пагорба, як весною цвітуть квіти, як по небу пливуть білуваті хмари.
У прибережних заростях місцевої річки зявилася качка з каченятами, і Світанна щодня тягала їм шматки булки.
І ще, між іншим, відкрився у неї талант. Тітка Олена навчила вязати гачком. Світанна спочатку вязала серветки, а потім разом із тіткою зїздили до міста та купили багато клубків теплої вовни. Тоді й почала Світанна творити шалені великі шалі з дивовижними візерунками.
Замовлення посипались, як сніг на Андрія. Світанна почала гарно заробляти. Через три роки вже доросла, вродлива Світанна забрала тітку Олену з тихої Верховинки у приморське містечко на півдні України. Зібравши тітчині заощадження й власні, купила маленький будиночок із садом. Вранці коза Ярина, яку спеціальним бусиком привезли за гроші, що вислала Ярослава, смачно гризла яблука з низьких гілок і задумливо дивилась на море.
А дві її улюблені жінки купалися поруч у теплому морі.
А знаєте, що найдивовижніше у цій казковій історії? Вона справжняКажуть, на світанку, коли сонце лише торкається моря, з хвилі до хвилі перекочується веселий сміх то Світанна з тіткою збирають мокрі камінці та плетуть з них намиста на щастя. Смереки з Верховинки і досі шепочуть легенди про двох сестер, та вже ніхто не впізнає в усміхненій жінці ту, що колись танула в пітьмі та самотності. Їхній маленький будиночок потонув у барвистих шалях, у яблуневому цвітінні, у запаху свіжого хліба й кізячого молока.
І кожного разу, коли над морем сходить веселка, здається, що навіть далекий Київ посилає світлу згадку про ту давню ніч. А Ярослава тепер уже й вона відвідує сестер, майже щоліта, привозить із собою валізи сміху та нових мрій.
Бо іноді, щоб врятувати людину, треба не золото, не столична слава, а тільки терпіння, тепло і краплина віри. І тоді навіть найпотьмяніша зоря почне світитися сильніше на щастя тим, хто здатен її побачити.
