Дві сироти й один щасливий дім — як доля все розставила на місця
Оксана та Марічка їхали автобусом у тихе село. Зупинка, трохи пішки — і ось вони на місці. У подвір’ї гамірно, святково, готували столи — мабуть, хтось збирався святкувати день народження. Дівчата зупинилися біля хвіртки, і майже одразу до них вийшов чоловік.
— Дівчата, це до нас? — з доброю посмішкою запитав він. — До кого пожаліли, красуні?
— Нам потрібен Василь Петрович, — відповіла Марічка.
— То це я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — сказала Марічка, дивлячись Оксані в очі. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фото.
Оксана дістала акуратно складене знімок і простягнула його чоловікові. Василь довго дивився на фотографію, потім перевів погляд на Оксану. Його обличчя мінялося на очах.
— Це твоя донька, — тихо промовила Марічка.
Василь завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Оксана й Марічка, зустрілися в дитячому будинку. Вони потрапили туди одного дня й одразу опинилися поруч. Обидві — сироти через дорослих і обставини.
Марічка втратила матір, яка хоч і не бідувала, але воліла веселе життя — гучні компанії, сумнівні романи. Батька вона не знала, але той справно надсилав гроші. Родичі забрати дівчинку відмовилися. Після смерті матері все, що залишилося, — стара квартирка й шлях до інтернату.
Оксана жила з бабусею. Мати померла під час пологів, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він завів іншу сім’ю, і ніхто навіть не здогадувався, що в нього десь росте донька. Коли бабусі не стало — Оксана теж опинилася в інтернаті.
У дитбудинку дівчат поселили поряд. Вони одразу знайшли спільну мову, але з іншими дітьми так і не зблизилися. Часто захищали одна одну, часто — сварилися з іншими. Це ще більше їх зближувало.
Після випуску з інтернату вони разом зняли квартиру й вступили до училища. Саме тоді й виникла ідея — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Марічки був у справі — його дані зберігалися в соцслужбах. Складніше було Оксані. Але завдяки старим фотографіям і написам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Марічки. Великий будинок за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі їм теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою й жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене сім’я, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Марічка послала його до біса й заплакала.
— Усе, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Їдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У подвір’ї готувалися до ювілею. Василь Петрович був у гарному настрої. Коли побачив фото й почув слова «Це ваша донька» — його обличчя похмурішало, потім стало збентеженим.
— А ти… ти на матір не дуже схожа. Але… щось є. Петровичу! Кликни бабусю!
— Хто це? — із хати вийшов підліток.
— Біжи, кликни!
З’явилася літня жінка, але дуже жвава й світла.
— Що знову трапилося, Василю?
— Мамо, тільки не лякайся… Це… моя донька. Твоя онука.
— Господи! Невже?! Оце радість! Дівчат— Дівчата, заходьте до хати, сьогодні ж свято — будемо знайомитися та святкувати!
