Дякую за тата
Що казали в поліції? прошепотіла Олеся, коли мама поклала телефон на стіл.
Нічого доброго, Ганна Миронівна взяла склянку з водою, зробила ковток за ковтком. Сказали, ще зарано панікувати. Потрібно, щоб минула хоча б доба. А я ж відчуваю… Відчуваю, щось сталося!
*****
Мамо, привіт! А тато вже поїхав? запитала Олеся, вбігаючи у квартиру з тортом у руках.
Привіт, донечко. Поїхав. Я ж казала тобі: сьогодні у нього останній день на роботі і ювілей, і весь колектив проводжає його на пенсію. Сам розумієш, не міг не поїхати.
«Ох, жаль…» схвильовано подумала Олеся.
Але на обід обіцяв повернутись.
Добре. Мій Костик також приїде на обід. Вся родина у зборі. А поки що накриємо на стіл?
Авжеж. Допоможеш мені приготувати, бо одній не впораюсь. Але для початку чай. Він щойно закипів. А до чаю є еклери твої улюблені. Будеш?
З великим задоволенням!
Мати й донька сиділи за столом, пили чай, їли еклери і розмовляли: про дощ, про річку за містом, про тата, якому сьогодні півсотні.
Все було добре, та тільки…
…Ганна помітила, що Олесю щось гризе. Ніби хоче розкрити таємницю, але не наважується.
Тривожний вітер закрався на душу.
Дитинко, в тебе все гаразд?
Що, так видно? усміхнулась Олеся.
Дуже видно… Може, щось хочеш розповісти?
Хочу, тільки, мамо, не хвилюйся. Новина гарна.
Ну, давай вже кажи.
Ми з Костиком вирішили подарувати вам нашу дачу, ту, що купили минулого року.
Як це подарувати?..
Від щирого серця. Костик там якраз відремонтував хатинку тепер можна жити на ціле літо із зручностями.
А як же ви?
Ми? Будемо до вас в гості приїжджати відпочивати. Бо дбати про дачу, як планували, зараз не зможемо… Олеся раптом замовкла й загадково посміхнулась.
Чому ж?
Бо ви з татом невдовзі станете бабусею й дідусем. Через вісім місяців.
Та не вже?!
Справді!
Ой лишенько! Яке ж щастя, Олесю! Тато як зрадіє…
Мати підхопилася з-за столу, обійняла доньку, цілувала її щоки та аж підстрибувала від радості.
Я хотіла, щоб ви дізнались разом, але не думала, що тато так рано поїде.
Нічого, він скоро повернеться і ти йому все скажеш. А зараз, доню… Ганна Миронівна поглянула на годинник ходімо вже готувати.
Годімо!
На кухні загриміли каструлі, зацокали ножі по дощечках. Кажуть, двом господиням затісно, але Ганна й Олеся усе робили в унісон, й стіл вдалося накрити багатий: і курка запечена, і домашні котлети, і пюре, й три салати.
Ганна сіла на табуретку й знову глянула на годинник:
От бач, ми навіть раніше впоралися!
Ну, це ж у чотири руки, засміялась Олеся. Може, татові подзвониш, спитай, коли буде вдома?
Зараз…
А я Костикові зателефоную, дізнаюсь, коли той буде.
Олеся вийшла в передпокій по сумочку.
Ганна Миронівна набрала номер чоловіка.
Довго слухала гудки. Потім скинула й знову подзвонила. Те саме Михайло не відповідав. Тримаючи телефон у руці, Ганна знову поглянула на годинник. Всередині усе стискалося:
«Чому не відповідає?..»
Тільки зараз згадалося, що Михайло обіцяв подзвонити, як тільки дістанеться до роботи. Але не подзвонив. По спині пробіг холод.
Мамо, Костик каже хвилин через годину буде! весело повернулась Олеся. А в тата що?
Не відповідає…
Ого, дивно.
Дуже дивно, Олесю… Вже кілька разів набирала гудки йдуть, а Михайло мовчить.
Мамо, ану сама подумай, що сьогодні за день. Відзначають, мабуть. Свято. Ніколи.
Ні, Олесю. Він мав вже повертатися. Обіцяв, що на обід буде вдома. А твій тато як пообіцяв то виконуватиме. Він навіть не подзвонив, коли приїхав на роботу. Це на Михайла зовсім не схоже… Чому ж не відповідає?
Може, начальнику його подзвонимо? Нагадаємо, що вдома чекаємо. Може, його відпустять?
Так, зараз спробую…
Хоч Ганна Миронівна ніколи не була панікйоркою, чомусь серце стискала тривога. Михайло завжди відповідав їй. Завжди.
Навіть коли був зайнятий, казав: «Дорожча за тебе у мене нема нікого». А сьогодні тим паче.
«А, може подумала Ганна йому ж непросто прощатися із улюбленою роботою. Його проводжають Чверть життя віддав тому місцю…»
Алло! перервав її думки мужній голос.
Доброго дня, Сергію Петровичу, це Ганна, дружина Михайла. Дивіться, може вже відпустите ювіляра додому? Дочка повернулась, зять зараз буде…
Доброго дня, Ганно! озвався начальник. Ой, навіть не знаю, що сказати…
Я не розумію…
Ми його теж чекаємо. Телефонували разів із пять а він не відповідає.
Тобто як? Ви кажете він не приходив на роботу?! спантеличилась Ганна.
Не приходив. Але ми чекаємо, як і ви. Дайте знати, якщо знайдете, а як зявиться, то йому нагадайте без проводів не відпустимо, традиція!
Добре Повідомте, якщо він у вас зявиться.
Ганна, руки тремтять, поклала телефон, подивилась на дочку:
Олесю, тато не прийшов на роботу І не відповідає. Так вже багато часу минуло… Де він?
Мамо, не накручуй. Зараз усі разом спробуємо додзвонитися.
*****
Михайло вийшов із підїзду, усміхнувся вранішньому сонцю, привітав бабусь на лавочці і рушив до зупинки тролейбуса.
Його маршрут понад двадцять пять років той самий, і цей день майже не відрізнявся від решти.
Тільки сьогодні їхав попрощатись із колегами, забрати трудову з відділу кадрів.
І йому колись доводилось проводжати ветеранів, а тепер його черга прощатися.
Наче нічого такого а нервував. Усю ніч метався у ліжку, не міг заснути. Корвалол пив не допомогло.
Хоча вранці, коли Тоня вітала з днем народження посміхався широко.
Про погане самопочуття дружині не сказав не хотів турбувати марно.
До того ж, вже бувало не раз: попустить. А на роботу пішов раніше, щоб це не видати.
«Минеться» підбадьорював себе Михайло, торкаючись до грудей.
На зупинці, думає про слова прощання рука тримає серце. Бачить переповнений тролейбус не сідає.
Злякався задушить у натовпі.
Дивиться на годинник вирішує пройтись пішки, погода ж гарна, і часу вдосталь, і на повітрі легше.
Дружині, звісно, не телефонував подумав, після приходу на роботу подзвонить, як домовились.
Але на роботу він так і не дійшов…
Шлях його йшов через малий міський сквер у будні там майже нікого. Саме у сквері йому стало зле.
Михайло сів на лавку, розстебнув верхній ґудзик, ослабив краватку, почав жадібно вдихати осіннє повітря. Скільки просидів не памятав.
Відчував тільки, що сили йдуть, а не повертаються.
Дуже не хотів дзвонити Ганні, але коли зрозумів справа гірша, ніж здавалась, тяжко зітхнув і поліз у кишеню за телефоном.
«Телефоную дружині а потім швидку» вирішив. Але подзвонити не вийшло.
Руки зрадливо затремтіли, телефон випав, покотився під лавку…
Спробував піднятись не зміг. Боліло так сильно аж дихати важко. Аж в очах потемніло.
Все, що зумів лягти на лавку. «От вам і ювілей, от і пенсія», із сумом подумав Михайло.
А жалів не за собою за тим, що не побачить більше ні дружину, ні доньку…
*****
Ганна Миронівна випила корвалол, потім знову взяла телефон і набрала Михайлову номер. Гудки і нічого… Олеся теж дзвонила разів із десять дарма.
Далі приїхав Костик. Втрьох сіли за святковий стіл, мовчки дивилися один на одного й чекали.
Чого ми чекаємо? схаменулась Ганна. Треба дзвонити у поліцію може, допоможуть знайти?
Олеся й Костик підтримали. Всі розуміли голова родини просто так не зник.
Особливо, якщо він працював у ДСНС не раз бував у екстремальних ситуаціях. Якщо так довго не відповідає привід для тривоги серйозний.
Що кажуть в поліції? шепотом спитала Олеся, коли мама поклала телефон.
Нічого втішного, Ганна ковтнула воду. Кажуть, зарано бити на сполох, чекаємо добу. А я ж відчуваю… Та як відчуваю, що щось сталося!
Нам треба самим вирушати на його пошуки! вже впевнено сказала Олеся.
Так, доню. Треба шукати самим… Він же мав їхати тролейбусом. Зупинка тут поруч. Підемо, поспитаємо раптом хто бачив. І у водіїв, раптом ранкового зустрінемо.
Мам, ми з Костиком підемо, а ти залишайся вдома раптом тато повернеться. І лікарні подзвони на всяк випадок.
Так, добре…
Олеся й Костик хутко вдяглися та вийшли на пошуки.
А Ганна, закривши двері, знову взяла телефон і стала дзвонити по лікарнях.
«Хоч би лиш нічого недоброго не трапилось…», прошепотіла й хрестилась.
*****
Михайло ще був притомний, але все гірше розумів, що діється. Рукою вже майже не міг поворухнути, а слова і зовсім не виходили: язик заплітався, звуки плутались.
До-поможіть… пробелькотів він, простягнувши руку до двох жінок, що йшли повз.
Але ті зиркнули осудливо і хутко відвернулися.
Ще один пяничка! бридко сказала одна з них.
Точно! З самого ранку набрався і валяється тут… Тх, зараза!
Михайло почув це, і по щоках покотились сльози. Біль був у безсиллі. Не допомогти собі, не покликати чужих…
А стільки разів сам він рятував людей, і не тільки і котів, і собак…
«Чому саме сьогодні?..»
Коли стукіт каблуків стих, Михайло заплющив очі й майже змирився, що не дочекається допомоги, аж раптом…
…Почув біля вуха гучний гавкіт, ніби хтось торкнувся його лапою й почав лизати підборіддя.
«Пес! Пес! зрадів Михайло. Якщо є пес, то є й хазяї десь поряд».
З труднощами відкрив очі, побачив старшого пса. І раптом зрозумів: впізнає його. Але де…
Яскраві спалахи згадок.
Бачить дім, охоплений помаранчевим полумям, бачить колег, що виносять людей чоловіка й жінку, а потім крізь розбите вікно сильний собачий гавкіт.
У домі ще пес?! зривається на крик Михайло біля чоловіка, що сидить у швидкій.
Та точно! Пес… Не взяли його не до того було…
Чому ж одразу не сказали?! крикнув Михайло, а далі у вогонь.
Колеги намагались утримати марно. Старший по званню кричав не слухав.
Через десять хвилин, закашляний й задиханий, Михайло виніс собаку.
Віддав господареві але ще довго дивився у собачі очі.
Там було ВЕЛИКЕ ЛЮДСЬКЕ ДЯКУЮ. Пес дивився так, наче віддавав життя.
Яскраві картинки згасли знову темно і чомусь холодно.
Гав-гав! пес голосно лає й лиже Михайла, що нерухомо лежить на лавці.
Він упізнав свого рятівника. І тепер…
…Збирався допомогти йому.
Якщо можеш… ледве прошепотів Михайло. Поклич людей. Хоть когось.
І згубив свідомість.
Пес почув людину.
Кожне слово уловив, все зрозумів, і помчав, бігом з гравітацією сну, до виходу із скверу шукати людей.
Підбіг до студента біля кіоску, до жінки з дитям, до чоловіка з газетою.
А ніхто…
…Ніхто не втямив, чого хоче той пес. Проганяли, бо, може, небезпечний.
А він тільки просив допомоги.
*****
На зупинці Олесі й Костикові дізнатися нічого не вдалося: ніхто з присутніх не бачив людину з фото. Олеся взяла з собою таткову світлину раптом допоможе.
Але всі надії танули.
І вона це розуміла кожна хвилина важлива, немає сенсу зволікати.
Вони з Костиком побігли у магазин, другий, третій, обійшли двори.
Тата ніде. Телефон мовчить, як і досі. «Де ти, татку?! Де?..»
Пробігаючи повз сквер, Олеся раптом почула гучний гавкіт. Озирнувшись, побачила невеликого старого пса, що гавкав на перехожих і відбігав, коли ті лаялись.
А ну геть! крикнув пенсіонер псові, розмахуючи палицею. Зовсім обнагліли, проходу не дають!
Лесю, ти чого? озвався Костик, помітивши, що вона раптом спинилась. Вони вже мали йти до стоянки таксі може, там бачили батька.
Не знаю… Просто пес… задумливо відповіла вона, показуючи рукою на звіра, він лає не просто так. Наче щось хоче сказати… Не пояснити відчуття, але я це відчуваю…
Пес глянув на Олесю їхні погляди зустрілися. В його очах не було просіння, була молитва.
Лесю, ти куди? здивувався Костик.
Але Олеся вже його не чула.
Вона рушила за псом, пес побіг до скверу, і Лесина інтуїція шепотіла: треба йти слідом.
За кілька хвилин вони з Костиком були біля лавочки, де без свідомості лежав Михайло. На щастя, ще живий.
Тату! зойкнула Олеся, підхоплюючи його голову. Костик, викликай швидку!
*****
Швидка прибула миттєво Михайла відвезли у найближчу лікарню до кардіології.
Олеся з Костиком і собакою побігли назад до машини.
На шляху у лікарню дзвонила мамі, розповіла в кількох словах, пообіцяла дізнатись одразу.
Знаєте, вам пощастило… сказав лікар із приймального. Ще півгодини і нічого б не змогли зробити.
Він житиме?! заплакала Олеся.
Звісно.
Олеся вийшла, обійняла старого пса міцно, з усією вдячністю світу.
Дякую тобі… дякую, песику, за тата…
Як тато? запитав Костик.
Все добре, житиме, втомлено сказала Олеся. Все завдяки йому, кивнула на пса.
У нього є нашийник. Отже, домашній.
Так. Але, знаєш, він врятував батька. Не можемо ж лишити його тут. Хай побуде з нами, поки господаря не знайдемо.
Залюбки, доню.
*****
Ганна Миронівна, Костик і Рябко (так було викарбувано на медальйоні на нашийнику) чекали біля лікарні.
Десять хвилин чекали і ось виходять Олеся з татом.
Рябко щасливо загавкав, кинувся до Михайла, крутився біля ніг, сяяв очима радості.
Ось, тату, це він тебе врятував. Він зробив тобі найдорожчий подарунок на день народження подарував життя.
Дякую, друже, всміхнувся Михайло, обережно погладивши Рябка. А господарі його де?
Шукали ми їх оголошення, інтернет. Але за весь час, що ти у лікарні, ніхто не відгукнувся.
Підійшла Ганна. Сльози текли, руки тремтіли, але на обличчі щастя.
Дякую, Мішо, що ти живий.
Пробач, Тоню. Не хотів казати, що зле себе почуваю.
Прощаю. Поїхали додому? Відзначати твій другий день народження? сміючись крізь сльози, сказала Ганна.
Поїхали.
*****
Щодо Рябка Михайло сам шукав його господарів, навіть приїжджав до того будинку, який горів минулого року.
Там давно вже ніхто не жив. Сусіди сказали поїхали господарі у інше місто, а собаку лишили. Мабуть, не до нього було чи не хотіли…
Тож Рябко залишився з Михайлом. Був щасливий, і Михайло також радів.
Взяли його на роботу забирати трудову, на дачу проводити час родиною, і навіть із Костиком забирали Олесю з пологового будинку.
Вітаю, тату! сміялася Олеся. Ти тепер дідусь, і маєш дві онучки!
Як я радий, доню!
Гав-гав! наздогнав радості й Рябко.
Життя Михайла пішло якось інакше, стало яскравішим, осмисленішим.
І до кінця днів він дякуватиме Рябкові за те, що той подарував йому другу весну.
