**Диван «Мрія»**
Михайло й Оксана зустрічалися вже два роки. Оксана ночувала в нього, коли його мати їхала на дачу чи до подруги у Львів. Вони чекали й цінували ці миті. Але літо минуло. Вересень ще тішив теплом, але незабаром почнуться дощі. Мати вже не їздила на дачу щоєїні. Залишалося чекати, поки вона відвідає подругу у Львові. Та це траплялося нечасто.
Закохані засумували.
— Михайле, ти мене не любиш? Не хочеш бути зі мною у радості й у горі? — ніжно натякнула Оксана, що вже час подумати про весілля.
Вони стояли біля її будинку, і вже півгодини не могли розлучитися.
— Звідки тобі це? — Михайло відступив і глянув Оксані в очі. — Я б зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімної квартири я поки не потягну, тобі ще рік навчатися. Якщо, звісно, ти готова жити з моєю мамою. Твої батьки теж не варіант — у вас маленька хатка. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так щодня розлучатися з тобою, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Оксана зітхнула, але замість цього голос перервався.
— Оксанко, обіцяю, що щось придумаю. Я дуже тебе люблю.
— І я тебе, — відгукнулася вона.
— Гаразд. Ходімо, — рішуче сказав Михайло і взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Попросити твоєї руки в батьків. Чи ти передумала?
— Ходімо! — радісно скрикнула Оксана.
Так, тримаючись за руки, вони увійшли до її квартири.
— Заходьте, молоді, — привітно промовила мати.
На столі вже стояли чотири чашки і вазочка з печивом та цукерками, ніби їх чекали.
— Я бачила вас у вікно. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд доньки. — Годі вам мерзнути на ву́лиці. Попереду зима. Що ви разом ночуєте — ми знаємо. — Оксана опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що вам не хочеться жити з батьками. У мене на роботі колега продає однокімнатну квартиру. Я відразу подумав про вас. Тож… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Оксана.
— Не поспішай. Ось Михайло насупився.
Хлопець дивився просто в очі батькові.
— Ви не багаті. Соромно приймати від вас такий подарунок. Я здоровий чоловік — сам заробив би на квартиру.
— Чого соромитися? Ми ж її купимо, а не вкрадемо, — розсудливо відповів батько. — Кому ще нам допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга поставити вас на ноги. Ти заробиш — купиш більшу, а поки поживете в маленькій. Я купую її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона з тобою. Оце вже й совість знайшла. — Батько ніжно подивився на доньку, потім строго — на Михайла.
Оксана стиснула його руку під столом: *не сперечайся заради мене*.
— Дякую, — неохоче сказав Михайло.
До весілля залишалося менше тижня. Куплено білу сукню, розіслано запрошення, заброньовано ресторан.
— Михайле, а в нас у квартирі немає дивана. На чому ж ми спатимемо? — заклопоталася Оксана, вже називаючи квартиру «нашою».
— Ні в якому разі. Купимо.
— А коли?
І вони пішли до меблевого магазину. Довго ходили між рядами, пробували, прислухалися до відчуттів. Врешті Оксані сподобався один, скромний, але затишний. Вона сіла, заплющила очі.
— Чудовий вибір, молоді люди, — почувся жіночий голос.
Поряд з Михайлом стояла продавчиня.
— Бачу, вам сподобався. Берете — не пожалкуєте. — Вона розказала про переваги моделі. — Останній екземпляр. Присідайте й ви, — запропонувала вона Михайлу.
Він сів. Оксана одразу притулилася, поклала голову йому на плече.
— Ви молодята? — запитала продавчиня, хоч прекрасно бачила, що обручки на них немає.
— Ні, але через тиждень весілля, — відповіла Оксана.
— Вітаю. Гарна ідея почати шлюб із покупки дивана. Вам зручно?
— Так. Навіть встати не хочеться. А скільки він коштує?
Продавчиня показала цінник.
— Диван «Мрія», — прочитала Оксана й округлила очі.
— За мрію завжди доводиться платити.
— Але… — почала дівчина.
— Тобі подобається? — прошепотів Михайло.
— Жартуєш? Найзручніший із усіх.
— Тоді беремо.
Наступного дня диван привезли. Коли вантажники пішли, вони сіли на нього й почали цілуватися.
У білій сукні Оксана була прекрасною. Михайло не міг відірвати від неї очей, навіть за столом тримав її за руку.
— І що ти в ній знайшов? Звичайна дівчина. Є й кращі, — не розумів його вибору друг.
— Мені кращі не потрібні. Сам закохаєшся — зрозумієш.
— Та ну, ще не народилася та, заради якої я розлучуся зі свободою.
— Про що сперечаєтеся? Ходімо! — підійшла Оксана й повеРоки минули, а диван «Мрія» досі стояв у їхньому будинку, нагадуючи про те, що справжнє щастя — це коли після усіх випробувань ти повертаєшся додому до тих, кого любов ніколи не покидала.
