ДРАМАТИЧНЕ ЖИТТЯ
На весіллі моєї подруги Євгенії ми святкували два дні поспіль: гучно, ситно і весело. Наречений був гарний, як молодий Іван Миколайчук, і напрочуд скромний для своєї дивовижної зовнішньої краси. Уся гостина нишком розглядала Вадима: небесно-волошкові очі, густі й непропорційно довгі чорні вії (чорт забирай, навіщо хлопцям така розкіш?! Природа, чого ж ти?!), рішучий підборідок, класичний прямий ніс і чиста, оксамитова шкіра з ледь помітним відтінком засмаги. Останній удар майже два метри зросту і широчезні плечі. Якби не любили Євгенію, пересварилися б за такого хлопця просто біля весільного столу. Вадим був відчайдушно гарний, так.
Ну, де ти знайшла такого красеня?! накинулися ми на Євгенію. Кожна з нас намагалася зобразити ще більшу самотність на випадок, якщо у Вадима є такі ж гарні родичі.
Дівчата, ну що ви! Я полюбила Вадима за його простоту. Він із села, виріс разом із бабусею, веде господарство, дуже вправний хлопець. Познайомились випадково, коли мої батьки купували дачу в його селі. Він чутливий, добрий і надійний. Хазяйнує так, як мамо моя бажала би бачити в зяті. Справжній чоловік, дівчата! Ледве вмовила переїхати в місто десяток ночей витрачала на розмови, сміх.
Вадим швидко освоївся і у спілкуванні з родичами, і у нових заняттях: за кілька років розібрався в доброму вині, парфумах, політиці, мистецтві, подорожах, спорті, індексі Dow Jones, позбувся місцевого говору. Сів за кермо комфортного автомобіля тесть подарував а також зайняв почесне робоче місце поруч із тестем. Хто подарував квартиру молодим не скажу, здогадайтесь самі.
На другий рік сімейного життя у Вадима проявилась слабкість до білих шкарпеток. Ексклюзивно у білосніжних він ходив і вдома, і в гостях без капців, одягав їх у гумові чоботи, сміливо стояв босим у примірочних на брудній підлозі. Любов до цієї білої деталі гардеробу Євгенія не поділяла, але покірно мила підлогу двічі на день і закуповувалась відбілювачами. Так у Вадима зявилося прізвисько «Шкарпетка».
Що у Вадима зявилась коханка, Євгенія дізналася на восьмому місяці вагітності. У коханки, між іншим, термін був такий самий. Шкарпетка був вигнаний з дому, звільнений, проклятий і оплаканий упродовж доби. А далі потяглись липкі будні похмурої осені. Євгенія лежала на тепер жахливо великому ліжку, дивилась у стелю сухими очима.
Я поплачу потім. Зараз малюку шкідливо.
Євгенія здавалася мов Ленін у мавзолеї, а ми мінялися біля неї, аби підтримати подругу мовчанням. Дуже хотілося ридати, перегорнути книгу долі та порвати зрадливі сторінки. Але треба було мовчати й чекати.
На виписці ми всі голосно щебетали, трясли повітряними кульками, благали медперсонал пропустити по чарці чаю й піти з нами у захід сонця до ведмедів і циганів, бажаючи всім здоровя й щастя. Оновлений дід старався ще більше: зворушившись і пообіцявши санітаркам усе прибрати, він спершу крейдою вивів величезний кривий напис під вікнами палати: «Дякую за онука!», а потім пробував щось співати, але був зупинений охороною. Охоронець любязно запропонував ознайомитись із репертуаром дідуся у своїй сторожці під коньячок, не порушуючи громадського порядку.
У день виписки дід був бадьорий, свіжий і, здається, навіть світився. І плакав від щастя й гордості. Плакав як треба від душі. Ми теж плакали всією делегацією, сміялись, цілували Євгенію, сторожко заглядали в блакитний конверт і завзято мовчали про татів прямий носик у малюка Ігоря. Але сама Євгенія навіть у радості не плакала:
Потім. Раптом на молоці відібється?
Євгенія мовчала з нами ще два місяці, а потім взяла й пішла до Вадима. Без сірників і кислоти, але з великим бажанням розбити й ревіти. Звинувачувати, стукати в стіни своїми худими кулаками, соромити і прагнути позбутися того болю, що прикував її до ліжка, обрушити цю непотрібну їй біль на зрадника. На руйнівника її надій і їхнього світу з крихітним сином, у якому вона Євгенія вбачала себе, вязала шкарпетки улюбленим чоловікам тихими вечорами, чула дзвінкий сміх Ігоря, що тримає Вадима за руку на прогулянці, і самого Вадима, такого рідного й потрібного їй та дитині.
А ще Євгенія дуже хотіла подивитись в очі тій безсоромній істоті, що спала з чужим чоловіком. Очі, напевно, будуть нахабними й, скоріш за все, дуже красивими. Ось у ці очі Євгенія плюне. Вирішила плюне. Якщо треба ще й подряпає.
Куди саме йти скандалити, Євгенія дізналась випадково від активних підїзних бабусь під час прогулянки з дитиною. Добродушні бабусі зупинили Євгенію, нагадали, що Вадим грубий чоловік, розписали маршрут до місця гніздування коханців і можливі варіанти помсти зраднику. Євгенія впала в ступор, ридаючи в душі, навіть хотіла піти, не почувши номер дому, але чомусь не пішла.
І от стоїть вона, Євгенія, перед потрібним підїздом старої хрущовки треба лише піднятись на пятий поверх, а там хоч плюй, хоч кричи.
На першому поверсі Євгенія подумала, що з її нинішнім везінням, напевно, нікого вдома не буде й вона марно витрачає час. На другому поверсі здавалось, що було б навіть добре, якби нікого не було. На третьому почула розпачливий дитячий плач з пятого поверху.
Двері відкрила худенька й заплакана дівчина, чий вигляд зовсім не співпадав із образом рокової спокусниці, що вкрала чоловіка-ягнятко. Поки Євгенія розгублено розглядала шмигаючу носом сорок кілограмів конкурентки, дитина, що виростала в глибині квартири, невтішно плакала.
Вітаю, Євгеніє. Вадима тут нема він пішов від нас два тижні тому. І де він не знаю, прошепотіла дівчина й сіла на підлогу, ридаючи.
Євгенії раптово стало дурно скандалити. Захотілося пройти в кімнату й заспокоїти дитину цієї безталанної матері. А потім вколоти фразою: «Любиш кататися люби й санки возити, сучко!» Так, треба вставити обовязково «сучко». А з цим ще й подивитися так принизливо й презирливо. Має право, зрештою, як обдурена сторона.
Малюк був сухий. Віки набухли, на лобі проступила жилка, голос охрип. Без сумніву дитині треба їсти. Хлопчик кричав від голоду на межі своїх маленьких можливостей, а його дивна безвідповідальна мати лежала на підлозі прихожої й голосила.
Як вона відкривала кухонні порожні шафки в пошуках суміші та марно шукала щось у порожньому холодильнику, Євгенія згадувала з працею. Як знайшла на кухонному столі листок зі страшною недописаною фразою «Прошу в моїй см…» з жахом.
Дівчина на підлозі безнадійно ридала, розповідаючи Євгенії, ніби близькій подрузі, що їй нема куди йти з цієї орендованої квартири, а йти треба буквально через пару днів. Що молоко пропало, Вадим пропав, а грошей, власне, й не було. І що їй дуже шкода. І соромно. І пізно. Але вона не знала. І просить пробачення. І можна вдарити, навіть треба. А хлопчика звуть Павлик, і хай Євгенія це запам’ятає, про всяк випадок. Павлик був старший за Ігоря лише на девять днів.
Євгенія поспішала додому через двадцять хвилин Ігор вимагатиме груди. Бігти було нелегко: дві великі сумки Оксани відтягували руки, сама заплаканна Оксана бігла поряд, тримаючи ситого Павлика. Євгенія бігла й думала, куди поставити ще два ліжка.
Через три роки ми святкували весілля Оксани, через чотири Євгенії. Чоловік Євгенії терпіти не може білі шкарпетки, вважає, що життя має бути яскравішим, і обожнює дружину, сина й двох доньок. Оксана мама чотирьох хлопчиків, її чоловік не втрачає надії на донечкуІгор та Павлик бігали босоніж по зеленому подвірї, грались у футбол, сварились і мирились, як рідні брати. Євгенія з Оксаною, сидячи поруч на лавці, дивилися на своїх дітей і думали, що життя як сезон білих шкарпеток: брудне, дивне, несподівано складне, але завжди можна змінити пару і крокувати далі.
Євгенія, сміючись, пригадала давній спір про те, чому хлопцям природа дала такі вії і такі серця без гарантій, зате з шансом на новий початок. Оксана обіймала доньку і тихо відповідала: «Ми всі сильніші, ніж думаємо, і щасливіші, ніж здаємося». Життя, сповнене драми й несподіванок, стало їхнім святом: для сміху, для сліз, для любові і для прощення.
А над головами кружляв весняний вітер, забираючи в небеса останні сумні чари, і приносив нове просте, чисте, живе щастя, таке, як у дівчат і їхніх дітей, що завдяки кожній болючій історії навчилися бачити красу не тільки в білих шкарпетках, а в кожному новому дні.
