Дарія сиділа навпроти підїзду. Всі сусіди вже знали, що родина з квартири номер 22 виїхала надовго, а у дворі оселився пес із непохитною вірою в їхнє повернення…
Це сталося на початку девяностих у затишному невеличкому містечку на Західній Україні. Раннього червневого ранку біля дверей книжкової крамниці раптом пролунав різкий визг гальм. На шум одразу вибігли продавчині, але коли вийшли, вулиця вже була майже порожньою
При самому узбіччі лежала собака. Вона тихенько скавчала й безрезультатно пробувала підвестися задні лапи її зовсім не слухалися.
Найсміливіша з них, Віра, одразу присіла біля тварини. Лагідно говорила до собаки й обережно торкалася морди, тулуба намагаючись зрозуміти причину.
Ну, що там? спитала Людмила, стоячи поруч із завідувачкою Світланою Іванівною. Обидві боялися побачити щось жахливе, хоча зовнішніх травм не було. Лапи неприродно волочилися явна ознака великої біди.
Дівчата, перенесімо її в підсобку, запропонувала Віра. Може, оклигає трохи. На дворі не залишимо.
Людмила несміливо подивилася на Світлану Іванівну, та подумала і погодилася:
Гаразд, зараз щось постелимо… Донесеш сама?
Донесу, відповіла Віра, пробуючи як взяти песика.
Собака була звичайною дворнягою, з якимись рисами лайки. Худа, забруднена, без ошийника скоріше за все, безпритульна.
Цілий день вона пролежала у підсобці. Лише підвечір, трохи оговтавшись від стресу, випила води, щось зїла й усе це не встаючи: пересуватись не могла.
Наступного дня Віра переконала батька забрати її на обідній перерві, щоб довезти до ветлікарні.
У містечку був лише малий веткабінет без апаратури, навіть без рентгена, і ветеринар нічого точного не міг сказати:
Може, з часом оговтається… Молода, міцна. Догляд потрібний жити зможе, мовив він. А от ходити… дуже сумнівне.
Дорогою назад усі мовчали. Віра обійняла собаку на задньому сидінні, а батько час від часу дивився у дзеркало й помітно зітхав. За вечерею сказав:
Вірочко, не привязуйся сильно. І до себе не бери. На осінь переїжджаємо.
Я памятаю, татку, тихо відповіла Віра.
Собаку нарекли Дарією. Так вона й залишилася у підсобці книжкової крамниці. Перших два тижні майже не ставала на лапи. Згодом стала виповзати на двір задні ноги сумно тяглися.
Що робити? На вулиці пропаде, додому ніхто не візьме гомоніли продавчині. Добре, що Світлана Іванівна дозволяє тут залишити.
А сама Дарія, здавалось, особливо не журилася своєю бідою. Обережно досліджувала двір, нюхала кожен кущик, й назад поверталася у свою “кімнату”.
На вихідні дівчата брали її під опіку по черзі. Лише Віра не погоджувалась: далі переїзд аж до Луганська, бо батько мав роботу, а сімя рушала з ним. Він мав рацію: зайва ніжність зробить усе ще болючішим.
Але Віра чула: зв’язок уже встановився. Щойно вона глянула Дарії в очі на дорозі та вже не відмикала того погляду, а між ними промайнуло тепло й відданість.
Зрештою, одного разу Вірі довелося взяти Дарію до себе решта не мали змоги.
Лише один раз! виправдовувалась перед суворим батьком. Всі поїхали на річку чи в ліс
Ми теж на дачу збираємось, озвалася мама з кухні.
Дарія одразу побігла туди. Ніби зрозуміла, хто у сімї головний. Зворушлива слабкість лап і той голодний, тремтливий погляд і мама вже бідкалася:
Бідненька, зітхнула вона. Ти їсти хочеш? Вірко, ви її там у магазині не підгодовуєте? Візьмемо з собою на дачу. Тато шашлик готує і тобі буде свято!
Віра кинула промовистий погляд на батька, але він лише похитав головою.
На дачі Дарія розквітла: і шашлик, і сусідський песик Рябко прийняв її як давню знайому. Вернувшись додому, собака зайняла місце біля ліжка Віри, наче завжди тут мешкала.
Тож ранкове повернення до магазину стало для неї справжнім потрясінням. Дарія переживала весь день і, коли її випустили на двір, просто зникла
Продавчині кликали її, шукали, але до закриття магазину Дарія не повернулась.
Віра хвилювалась безмежно. Вирішивши йти пішки, кілька кварталів вона кликала:
Дарія! Дарія, де ти? Де ж ти поділась…
Дарія знайшлася біля їхнього підїзду, ледве жива. Очі світилися від щастя і болю, а коли побачила Віру, радісно заскиглила, стала лизати руки і так метляла хвостом, що здавалося, от-от піде бігти.
Возвращати її до магазину не мало сенсу дорогу додому вона знала. Та й запирати її там Віра більше не змогла б.
А що далі? питав батько, дивлячись на щасливу Дарію біля ніг доньки.
Я хочу лікувати її, татку. Сподіваюся, ти допоможеш.
Через тиждень у Віри мав початися відпустка, а потім звільнення. Всі ці два з лишком місяці до переїзду вона вирішила присвятити Дарії.
Батько кілька разів возив їх до обласного центру там була солідна клініка з рентгеном. Лікарі нічого не обіцяли, але взялися за операцію шанс був.
Віра з Дарією перебралися на дачу. Віра піклувалася щохвилини: ліки, масажі, вправи. Собака наче вчилась ходити наново.
Спершу здавалось, результату немає. Але батьки, приїхавши в гості, помітили: лапи вже не просто волочилися, а хоч і розїжджались, але в них зявилось життя.
За місяць Дарія гасала за Рябком, перевалюючись на бігу, а ще через місяць лишилася лише легка кульгавість.
Віра тішилася за неї, хоч серце стискалося час невпинно спливав.
Сусідка господиня Рябка запропонувала:
Залишай Дарію мені. Їм удвох буде веселіше, а місце знайоме не так сумуватиме
У день відїзду Віра завела Дарію до сусідки, “у гості до Рябка”. Ввечері сімя вже їхала у вагоні до Києва, а потім літаком до Луганська, з пересадкою і так дісталися нової домівки.
Розібравши речі, Віра зателефонувала сусідці. І почула те, чого лякалася.
Вночі Дарія щось відчула і почала рити підкоп. Вранці у дворі залишався лише Рябко. Сусідка, зрозумівши, що чекати марно, поїхала до будинку Віри.
І побачила Дарію під підїздом. Собака впізнала її, але пори грубим бурчанням було ясно: вона звідси вже не піде. На шум збіглися сусіди всі знали, що родина з 22-ї квартири далеко, а тепер у підїзду сидів пес, що вирішив чекати. Стільки, скільки треба.
Віра дзвонила іншій сусідці Ользі Миколаївні з квартири 23. Та регулярно тримала її в курсі:
Сидить ваша Дарія під підїздом, як вартовий! Нікому не дається. Бачила вашу сусідку з дачі і балувала її, і ковбасою спокушала, а нічого не вийшло!
Віра пробувала перевести Ользі Миколаївні гроші на корм для Дарії, але та категорично відмовилася:
Що ти, Вірочко Її всі двірські підгодовують! Які тут гроші
З прийомом зими мешканці часто впускали Дарію в підїзд зігрітись. Та піднімалася на третій поверх до 22-ї квартири і вкладалася на килимок перед дверима. Здавалося, вона добре розуміла: господарів немає, і щойно відчула тепло знову вибиралась на вулицю, на своє сторожове місце.
Віра підтримувала зв’язок і з дівчатами з книгарні. Вони теж навідували Дарію. Пес радісно впізнавав їх, приймав гостинці, але йти відмовлявся.
Віра рвалася думками додому, але обставини, гроші й непрості часи лишали її на сході. Початок девяностих не до романтики, людям доводилось боротися за життя.
Повернутись змогла тільки у червні. Підійшовши до підїзду, Віра побачила Дарію. Собака сиділа насторожено, але по легкому тремтінню видно було вона вже впізнала господиню і боялася радіти занадто рано.
Далі обійми, сльози, відчуття дива. Серце вилітало з грудей, і в собаки, здається, теж.
Літо минуло вмить. У серпні повернулися батьки у батька місячна відпустка, але у вересні нова командировка цілий рік. Віра благала взяти Дарію з собою. Мама дивилась на чоловіка, а той все мовчав: дорога тяжка, для людини а що вже казати про собаку, яка й транспортуватися не звикла.
У повітрі висіла напруга. Дарія вловлювала настрій сімї, хвилювалася та майже не відходила від Віри. Та одного ранку батько сказав:
Збирайтеся, і собаку з собою беріть. Поїдемо документи треба робити. Без щеплень ні в потяг, ні у літак не пустять.
Місцевий ветеринар за кілька банок меду зробив Дарії ветпаспорт і поставив необхідні відмітки часу на офіційні справи вже не було.
Ввечері батько шив Дарії намордник купити було непросто. Собака терпіла примірки мовчки, ніби знала: це важливе й світле.
Все, їдеш із нами, сказав батько, завершуючи. Тільки, Дарія, не підведи
І пес не підвела. Жодного разу сімя не пошкодувала. Їздили у поїзді, літали літаками, подорожували військовими бортами аж на Крим і у Львів. Через рік вони повернулися додому всім разом.
Дарія прожила з Вірою тринадцять світлих, добрих, по-справжньому щасливих років і залишалася вірною, куди б доля не приводила їх обох.
