Я живу сама у затишній однокімнатній квартирі в самому серці Києва. Мого чоловіка не стало пять років тому, і тоді ж я отримала у спадок від тітки ще одну квартиру з двома кімнатами у Лукянівському районі, що трохи скромніший, але теж доволі зручний і обладнаний затишком. Її я здавала молодим орендарям, чемним і акуратним, які щомісяця приходили за орендою, приносили гривні, дивилися на стан оселі та чемно говорили «дякуємо». Два роки все було спокійно, без нарікань.
Коли мій син одружився, вони з його дружиною Ярославою вирішили самі знімати житло, відкладати гроші на перший внесок під іпотеку. Я не заперечувала, хоча ще здавна думала віддати ту квартиру Ярославі й синові нехай будують собі гніздечко, хоч продають, хоч ремонтують, хоч килими вибивають
Минув рік від весілля, народився внук, і мяко зайшло натхнення переписати квартиру на сина бо з появою онука сенс у цьому став особливо відчутний. Та лишень минулого тижня все захиталося.
Це сталося після того, як мені виповнилося шістдесят. Я вирішила святкувати гідно, для душі: замовила залу у чудовому ресторані в центрі, запросила безліч друзів та знайомих, звісно ж, сина з Ярославою без них ніяк.
З Ярославою в мене була легка, але не рівна комунікація: вона емоційна дівчина раптом захлинається словами, часом не найприємнішими, особливо про мене, але я завжди думала: молода ще, з ким не буває. Але те, як вона поставила мене перед гостями того вечора, змусило мене повністю переоцінити наші стосунки.
Син із Ярославою та маленьким сином прийшли у ресторан. Галасливий простір не пасував малюкові, тому Ярослава одразу сказала, що вони затримаються лише на годинку. Я кивнула зрозуміла.
Коли прийшов час прощатися, Ярослава раптом не знаходить свого телефона. Я йду за нею шукати, набираю її номер, щоб допомогти швидше.
У цей момент усі гості затихають, стають напруженими, хтось уже на півдорозі до жарту, коли звідкись із підвіконня несподівано лунає злий, пронизливий вівчарський гавкіт, завивання і гарчання! Всі, мов зачаровані, дивляться на Ярославу, а вона, вся в червоних плямах, кидається до підвіконня, вихоплює телефон, миттєво натискає «відхилити».
Всі знайомі й незнайомі, гості з різних боків, переводять погляд із неї на мене, потім враз усе пориває брат, весело голосно виголосить тост, заливає музика, та все одно щось ніби застрягає у повітрі.
Увесь вечір я ще ловила на собі їхні перешіптування обговорювали те «оригінальне» собаче гарчання, яке Ярослава поставила лише на мій номер. Вранці я спитала сина, чи часто він чує такий дзвінок. Він тільки знизав плечима нічого особливого, мовляв.
Відтоді ми вже не бачимося питання з «квартирою у подарунок» відклала на невизначене. Чекаю, головне, бодай найпростіших слів вибачення від Ярослави і сина. Може, якщо для них я собака то це вже їхнє право.
