Фіктивний шлюб.
У нас із Василем фіктивний шлюб. Так сталось, що Василю був конче потрібен штамп у паспорті для службового зростання він працює у серйозній львівській компанії, що її очолює палкий шанувальник родинних цінностей Аркадій Ярославович, сам голова потужного роду. Він батько шістьох дорослих дочок, відповідно сват пятьох зятів і дід одинадцяти онуків та онучок. І неабияк пишається своєю велелюдною родиною. Для нього слово «холостяк» майже лайка. А неодружений підлеглий то якась квазіфігура, не лише не першого сорту, а взагалі, як вигнанець суспільства, хоч би й які мав заслуги.
Як зрозумів це Василь, то збагнув, що він приречений або шлюб, або забуття. Посидів з думками, покрутив у голові всі варіанти і врешті зробив мені офіційну пропозицію фіктивного шлюбу. При тому, він нічим не ризикував: я ж його знаю ще з дитсадка наші мами досі разом ходять по ринку купувати буряки та яблука. І в школі ми ділили одну парту: він мені розписував задачки з математики, а я йому латала коми у творах. Він впевнений: мені чуже користолюбство, на його однокімнатну в центрі Львова чи на злочаті гривні в сейфі я не зазіхну навіть у страшному сні.
А мені фіктивний шлюб якраз згодився: після болісного розриву з хлопцем, з яким три літа гойдалась між зорями й калюжами. Терміново треба було перемкнутись аби не впасти у чорну безодню туги. А заодно, хай колишній побачить! Вийшла, мовляв, за перспективного, з власною автівкою та трикімнатною у самому серці Львова не твоя ліга, друже. І подругам хотілося гідно посміхнутися: от бачте, я в повній формі!
Наші бажання дивним чином зійшлися. Так ми з Василем скромно зареєстрували свій фальшивий шлюб у райвідділі РАЦСу на Пекарській. Без метушні, фат і білої «Тесли», без зграї свідків і голубів у небо, без мерехтливого плаття просто серед тижня відірвались від роботи, затримались на мить біля райдужних сходів і поставили підписи на сторінках журналу. Однак обручки ми все ж наділи один одному на пальці.
Я навіть тимчасово взяла прізвище Турчинович звучить загадково, набагато цікавіше, аніж моя звична Русовенко.
Скажу прямо: шлюб спрацював наповну. Менше ніж за місяць Василя призначили директором департаменту. І заслужено. А мій шлюбний статус перед подругами та ріднею підняв мене в очах аж голова паморочилась від нової поваги. Особливо приємно було отримати смс від колишнього: «Я щиро бажаю щастя. Сподівався, що ми ще будемо разом» іронія солодко стискала серце. Маємо не цінуємо, втрачаємо плачемо, кусай собі лікті, хлопче.
Мрії і плани ожили на всі сто і навіть химерно розквітли понад усяке очікування.
До речі, я навіть переїхала пожити до Василя він сам наполіг, щоб усе виглядало «по-справжньому».
Ранок суботи.
Готую на кухні сніданок. Омлет, сирники, кава з молоком. Василь зранку любить щільно поснідати, щоб світ не хитався під ногами. Поглядаю у вікно березневий ранок закликає кудись летіти. Повітря тремтить, дерева малюють дивовижні візерунки на склі. Весна моя улюблена пора року.
Стільки справ: треба забігти до мами й тата, закрутити порядок у квартирі, випрати все, приготувати щось суботнє на обід може, відбивні з картоплею, борщ, пєцу чи вінегрет. Думки звиваються й пірнають поміж посудом, шиплять наче цибуля на сковорідці.
А як не подивись з Василем ми вже тринадцять років у фіктивному шлюбі. Наша донечка, Зоряна, йде цього року до першого класу. А син Назарко вже завершує пятий і має одні дванадцятки. Усе пішло у тата розумний і справжній.
Зрештою, у мене ж і чоловік теж майже справжній…
