— Олесенько, пам’ятаєш, ти сам просив мене повідомляти, якщо почую про чиюсь потребу — таку, що навіть ще не встигла стати явною? Ось… Тут саме такий випадок, — Марійка зупинилася біля дверей кабінету чоловіка, дивлячись на нього з ніжною наполегливістю.
— Цікаво, Марічко. Розказуй.
— Ти знаєш, чого мені бракує найбільше у всьому цьому онлайні?.. — вона сіла поруч і прошепотіла: — Фільтра доброти. Такого собі «перекладача світла», який би перетворював грубість, злість і глузування на щирі та чемні слова. Щоб, читаючи коментарі чи робочі листи, не хотілося сховатися під ковдру.
— Марієчко, хтось тебе образив?
— Ні, коханий, не конкретно. Але… Останнім часом, коли я читаю соцмережі, форуми, робочі чати, мені здається, ніби на мене виливають відро злісних слів. Люди не стримуються. Вони нападають, насміхаються, принижують. Ніби гальма зникли.
Вона на мить замовкла, опустивши очі.
— Іноді я думаю — може, це зі мною щось не так? Може, я надто вразлива? Але ж… Хіба це нормально — звикати до хамства, як до фонового шуму?
Олесь зітхнув. Він бачив, як вона щодня перечитує десятки повідомлень, аналізуючи суспільні реакції, адже працювала аналітиком у великому агенстві.
— На жаль, найгучніші — завжди найзліші. Їх небагато, але інтернет для них — як розпушуючий інкубатор. Анонімність, безкарність, гола емоція… Але ти права. Світ стає отруйним. І твоя ідея — справді важлива. Розкажи детальніше, як ти це бачиш.
— Я хотіла б, щоб це був додаток чи розширення. Наприклад, читаєш коментарі під відео — а вони вже перетворені: не «дурна», а «ваша думка мені не зрозуміла», не «замовкни», а «може, поглянемо з іншого боку?». Уявляєш?
— Стоп, тобто ти пропонуєш не блокувати, а саме перефразовувати?
— Так! Але добровільно. Користувач сам вмикає фільтр і сам вирішує, де й для кого він працює. Може, лише на певних сайтах, може — тільки в робочих чатах, де важливий конструктив.
— А якщо він працював би й у зворотний бік? Щоб пом’якшувати і твої власні повідомлення перед відправкою?
— Це було б ідеально! Бо ми теж не завжди білі й пухнасті. Особливо в стресові дні. Іноді хочеться вилити злість — а потім перечитаєш і соромно. А тут — фільтр підкаже: «можна м’якше», «можна інакше». Навіть запропонує варіанти.
— Схоже на внутрішнього психолога з функцією автоцензури. Тільки без заучених нотацій.
— Саме так! Головне, щоб усе працювало без зайвої метушні — не треба копіювати текст кудись. Все на льоту, на одному екрані. Спокій — теж ресурс, і зараз він на вагу золота.
Олесь задумався. Він працював у IT і розумів: ідея Марійки може не лише «вистрілити», а й змінити саме сприйняття цифрового спілкування.
— Ми обговоримо це завтра з командою. Обов’язково. Це не просто геніально — це необхідно. Людям потрібне повітря. Без отрути.
Марійка з полегшенням зітхнула, вперше за день щиро посміхнулася.
— Дякую, Олесю. Правда. Я вже почала думати, що з’їжджаю — що мрію про щось неможливе. Але, може, доброта — це те, що ми колись втратили. І час повернути її.
Олесь підвівся, обійняв її й притягнув до себе.
— Годі сьогодні про всяке лихе. Час увімкнути наш особистий фільтр доброти: тиша, обійми, чай і любов. Без умов. Без суперечок. Баз фільтрів.
Вона сміялася, сховавши обличчя у його плече.
Десь за вікном продовжували стукати клавіатури — хтось писав злий коментар, хтось сперечався до хрипоту. Але в цій кімнаті народжувалася ідея, яка могла змінити хоч і маленький, але шматочок світу. І, можливо, зробити його трохи світлішим.
