Галина щойно повернулася з базару, сумки з продуктами раптом стали важкими, як мішки з піском у полі снів. Вона ступала по кухні, ніби по черепках льоду, а довкола миготів спогад дитинства, в якому кожна хата як хата вічності, наповнена нескінченним хлібом і молоком. Та раптом у тиші проступив глухий, майже котячий шум із кімнати, що належала сину й невістці. Галина, наче у сні, пливла через прихожу, її ноги ставали ватяними, а руки мов з хліба, і важко було взятись за дверну ручку.
Валеріє, куди це ти надумала? Галина застала невістку, що витирала очі кулаком, сповнюючи валізу речами так, ніби ховала у неї дощ або подих степу.
Я їду! відповіла Валерія крізь сльози, наче кожне слово вилітало із неї, як конвалія з-під снігу.
Як так? Куди ж ти? Що трапилось, дитино? Галина підкралася ближче, вловлюючи в повітрі запах сивих гілок яблуні.
Валерія тихо протягнула їй зімятий папірець, і Галина, розгортаючи його, відчула, як земля під ногами перетворюється на воду.
Іван привіз Валерію на своє рідне Поділля у серце зеленої Вінниччини, де хати білі, а сонця більше, ніж у місті. Мати Галина відчула тоді подив і радість син, якому вже за тридцять, нарешті оженився. Доля, наче вишиванка, складалася з блакитних та червоних ниток: батька вже не було, але залишився міцний дім із грушею в садку та велике господарство. Праці вистачало всім, як у старих казках, і все спадало на плечі Галині.
В селі говорили: Валерія молода, на десять років менша за Івана, тендітна, тонка, наче весняна верба, вдова по-своєму, сирота по суті міста ніколи не памятала, лише дитбудинок і обриси хмар над вікном. Але ж син вибрав і прийняв отже, доля.
Дівчата у селі ковтали заздрість разом із квасом: багатий, дужий Іван і от його взяла Валерія. А він, повернувшись із поля, летів до неї, неначе вітер у полі додому, до дітей, до сімейного кола. Дітей ставало більше, як маку в полі: двоє хлопців і донечка.
Пятому році доні, десятому старшому, Іван раптом опинився в столиці у Києві, де заробітки гірчать, як полин.
Іване, навіщо гроші, коли є картопля і хліба вдосталь? питала Галина, дві ваші зарплати, моя пенсія в гривнях, у господарстві стільки роботи.
Мамо, я хочу змін. Перевезти вас у місто, дітям там шанси. А хату можна й продати гроші виручимо, і вам легше буде.
Тут школа під вікнами, додавала Валя, обіймаючи малих.
Ти ж містянка. А я хочу в місто.
Містянка? Я з дитбудинку, місто лише в снах, Валерія стирала сльози, ледь помітно.
Іван поїхав. Надсилав листи, як голуби з відрізаними крилами писав про дощі, замість слів гроші. За півроку повернувся, привіз подарунки поклав дві тисячі гривень на стіл і зник знову, як тінь, що стомилась від світла. А друг повернувся сам і, тихо як вітер, нашептав, що Іван лишився у «золотій клітці» у квартирі заможної пані, ремонти вже не при чому.
По селу поповзла чутка, Валерія почала тверднути, мов холодець, і збирати валізу знову.
Куди їдеш, дитино?
Прочитайте, подала записку, коротку, як постріл у полі.
“Валеріє. Пробач, у мене інша. Дім лишиться після мами, я в місто. Ось тобі дві тисячі гривень починай знову, далі сама.”
Галина стала міцною, як стара груша: Хай їде, раз не цінує. А ви, діти, зоставайтесь. Не дам вам стати самотніми під чужими дахами.
Минав час. Іван повернувся, але не саміз новою дружиною, у блискучій машині, яку ніхто у селі й у сні не бачив. Діти побачили тата дочці дванадцять, сльози блищать, старший син мовчить, тримає сестру і йде на поле. Молодший слідом, а Іван ніби чужий серед рідних тіней.
Де ваша мама? спитав у матері.
Валерія на роботі, з дому не зникає. Що тобі треба? Галина жорстко відрізала.
Іван покрутився, як сич на гілці: За тобою приїхали, мамо.
Ага, за дітьми не думали?
У дітей є мати. А ти продавай дім, купимо квартиру в місті поряд, грошей вистачить на нове життя.
Може, й Валерія переїде з дітьми, озвався з пітьми голос нової жінки Івана.
Твої діти не хочуть переїжджати, відрізала мати, а ти не поспішай з рішенням, не всі гроші приносять щастя.
Розмова ні до чого не привела, і Іван рушив з дому, на прощання кинувши:
Подумай, мамо, дзвони. Поклав аркуш із номером телефону.
Лише раз ще приїжджав Іван коли Галина вже старенька, діти виросли, жили самостійно, а до батька були чужі, як зорі в нічному небі. Донька взагалі не підійшла.
Дім мій, діти дорослі, тихо мовив Іван, хочу повернутися.
Валерія витягла документи з шухляди комоду. Дім був переоформлений на неї ще тим літом, коли Іван писав свій лист. Іван пішов у ніч, не озираючись. Валерія за ним не побігла у снах вона вже не шукала його слідів. Тепер мала дітей, онуків, і свій дім справжній, як український сон, у якому хліб пахне, а весна звучить дитячим сміхом.
