Оленко Іванівно, треба дівчинці навчатися далі. Такі яскраві розуми не часто зустрічаються. У неї особливий хист до мов, до літератури. Ви б тільки її твори побачили!
Моїй доньці було три роки, коли я знайшла її під мостом у калюжі. Виростила як рідну, хоч люди й перешіптувалися. Тепер вона вчителька у місті, а я все так само живу в своїй хатині, перебираючи спогади, як дорогоцінні намистини.
Підлога скрипнула під ногою знову думаю, треба б полагодити, але руки все не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожелтіли, як осіннє листя, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном заметіль, береза стукає гілкою, ніби хоче зайти в гості.
Чого це ти розгулялася? питаю її. Почекай трохи, весна вже не за горами.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш одна, все навколо здається живим. Після тих страшних часів я залишилася сама мій Петро загинув. Останній його лист досі зберігаю, вицвілий, з затертими згинами стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить мене, що житимемо щасливо А через тиждень дізналася.
Дітей Бог не дав, може, і на краще у ті роки прогодувати було важко. Голова колгоспу, Василь Іванович, завжди мене втішав:
Не сумуй, Оленко. Ти ще молода, знайдеш собі пару.
Більше не вийду заміж, відповідала рішуче. Одного разу любила, досить.
У колгоспі працювала від ранку до ночі. Бригадир, Тарас Григорович, бувало, гукав:
Оленко Іванівно, час уже й додому йти!
Встигну, відповідала я, поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство в мене було невелике коза Маруся, така ж уперта, як я. Пять курочок вони мене вранці будили краще за півня. Сусідка Гафія часто жартувала:
Ти, бува, не індичка? Чого це твої кури завжди перші співають?
Город я тримала картопля, морква, буряки. Все своє, з землі. Восени робила заготовки солені огірки, мариновані гриби. Взимку, бувало, відкриєш баночку і ніби літо повертається.
Той день памятаю, як зараз. Березень був сирим, мокрим. Зранку моросив дощ, а до вечора підмерзло. Пішла до лісу по хмиз піч топити треба. Валежнику було багато, тільки збирай. Набрала вязку, йду додому повз старий міст, і чую дитячий плач. Спочатку подумала вітер гуляє. Але ні, виразно чути, як хтось схлипує.
Спустилася під міст а там дівчинка маленька сидить, уся в багнюці, платтячко мокре, порване, очі налякані. Побачила мене замовкла, тільки тремтить, як осиковий листок.
Ти чия, дитино? питаю тихо, щоб не злякати.
Мовчить, лише оченята кліпає. Губи сині від холоду, руки червоні.
Зовсім замерзла, кажу більше до себе. Давай я тебе додому заберу, зігрієшся.
Підняла її легенька, як пірїнка. Закутала в свою хустку, притиснула до грудей. А сама думаю що ж за мати така, що дитину під мостом покинула?
Хмиз довелося кинути було вже не до нього. Всю дорогу додому дівчинка мовчала, лише міцно трималася за мене.
Принесла додому, а сусіди вже тут новини в селі швидко розносяться. Гафія перша прибігла:
Боже, Оленко, де ти її взяла?
Під мостом знайшла, кажу. Покинута, мабуть.
Ой, лишенько сплеснула руками Гафія. Що ж ти з нею робитимеш?
Як що? Залишу в себе.
Ти що, з глузду зїхала? це вже баба Параска підійшла. Куди тобі дитина? Чим годуватимеш?
На що Бог пошле, відрізала я.
Насамперед затопила піч, почала воду гріти. Дівчинка вся в синцях, худенька. Викупала її, закутала в свою кофту іншого одягу не було.
Їсти хочеш? питаю.
Кивнула несміливо.
Налила їй борщу, хліба дала. Їсть акуратно, не як вулична.
Як тебе звати?
Мовчить. Чи боїться, чи й справді не вміє говорити.
Поклала її спати на своє ліжко, сама на лавці. Вночі кілька разів прокидалася перевірити, як вона. Спить, згорнувшись.
Зранку пішла до сільради заявити про знахідку. Голова, Микола Степанович, лише руками розвів:
Ніхто дитину не шукає. Може, з міста хтось підкинув
Що тепер робити?
За законом у дитячий будинок. Сьогодні ж подзвоню.
Серце стиснуло:
Почекай, Степановичу. Дай мені час може, батьки обявляться. Поки що я її лишу в себе.
Оленко Іванівно, добре подумай
Вже подумала.
Назвала її Настею на честь матері. Думала, може, батьки знайдуться, але так ніхто і не прийшов. А я до неї всією душею привязалася.
Спочатку було важко вона не говорила, лише озиралася. Вночі прокидалася з криком. Я її до себе пригортала, гладила по голівці:
Нічого, донечко, нічого. Тепер у
