Гірка правда на подушці: «Я приїхала назавжди»
Оля повернулась додому розбита. Всередині щось шепотіло: чоловік знову не ночував. А судячи з розкиданих речей і брудної посуди, він поспішав кудись, лишивши після себе лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пішла на кухню — дві чашки, губна помада. Оля дивилась на це, ніби крізь мутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко зрозуміла: час діяти.
Колись у Олі була проста дівоча мрія — знайти свого принца. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, про гарне життя, про щастя. Вчилася, підробляла по вечорах у кафе, допомагаючи тітці Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати посилала трішки, але у вітчимовій родині чужа дитина — завжди на другому плані. Усе, чого досягла, Оля робила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірості.
І кохання прийшло. У кафе, де вона працювала, часто заходив Андрій — старший, впевнений, з грішми. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише авто, а й ціла черга парубоцьких «фанаток». Він помітив її. І Оля швидко витіснила всіх — навіть ту саму «наречену», яка, як виявилося, була просто хрещеницею батька. Андрій обрав саме її.
Весілля було як у кіно — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Андрія зустріли її напруженою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся молодої. Оля слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У родині був порядок, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час ішов. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила її перед фактом:
— Я тебе записала до лікаря. Час зрозуміти, у чому справа.
Оля почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але скоро зрозуміла — казати не доведеться. Усе вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, справимося. Головне — разом, — промовила вона.
Андрій підтримав: «Я тебе не кину». Оля повірила. Але поступово почалися походи по лікарям, клінікам, процедурам. А чоловік усе частіше затримувався. Потім переїхав у сусідню кімнату. А потім і зовсім частіше ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Катрусі народився син. Оля стала хрещеною. Матвійко став її світлом. Але Катруся з чоловіком загинули в аварії. Матвійко лишився сиротою. Поки Оля збиралася навідати хлопчика, його вже забрав Богдан — брат Катрусі, той самий хлопець, що колись дарував Олі цукерки й зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Катрусі. — А він молодий, та й весілля у нього на носі. Нехай сам роститиме.
Оля не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. У голові засяяла думка: забрати Матвійка до себе. Умовити Богдана. Може, він поступиться.
Але Богдан не поступився:
— Це мій племінник. Я клявся сестрі — ніколи його не кину!
І раптом, ніби у гарячці, додав:
— А хочеш — виходь за мене. Разом виховуватимемо його. Я тебе завжди кохав, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — вигукнула Оля. Потім пошкодувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася розбита. І ось — чуже волосся на подушці. Помада. Чашки. Правда вдарила, як ножем. А чи був він взагалі у батьків? А ці «відрядження»?
Усе, що їх пов’язувало, — це почуття обов’язку, звичка, страх залишитися самій. Вона швидко зібрала речі, документи і лишила записку:
«Так буде краще для всіх…»
У Андрія будуть діти. У його батьків — онуки. У Богдана — сім’я. У Матвійка — мама. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Може, воно вже поряд.
Богдан відчинив двері сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Оля заплющила очі і тихо прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала.
