Свати приїхали на вихідні
— Мамо, ти зовсім з’їхала?! Які свати?! — скрикнула Олеся в трубку, ледь не випустивши телефон з рук. — Я ж тобі сто разів казала, що з Іваном ми просто зустрічаємось!
— А що, зустрічаєтеся — отже, несерйозно? — голос матері звучав рішуче й не обіцяв нічого доброго. — Олесю, тобі вже двадцять сім! Інші у твоєму віці вже давно одружені, дітей народжують, а ти все граєшся! Його батьки — гарні люди, працьовиті, у них трикімнатна квартира на Солом’янці…
— Мамо! — Олеся заплющила очі, намагаючись стримати головний біль. — Послухай мене уважно. Я НЕ готова виходити заміж. НЕ хочу обговорювати це з чужими людьми. І взагалі, тобі треба було зі мною порадитися!
— Пізно вже радитися, — матір явно сердилася. — Я їм уже подзвонила, вони завтра зранку приїдуть. Іван знає, до речі. Вчора з ним говорила, він погодився.
Олеся повільно сіла на диван. Іван погодився… Звичайно, йому ж що втрачати? Живе собі спокійно у батьківській квартирі, на роботу ходить через день, а тут така удача — готова наречена з власним житлом і зарплатою.
— Мам, а може, ну їх? Скажемо, що я захворіла…
— Олесю, — голос матері раптом став м’яким, майже благальним. — Ну зрозумій ти, доню. Я так хочу онуків побачити! А раптом щось зі мною станеться, а ти сама залишишся? Іван хлопець хороший, не п’є, не палить…
— Не п’є? — усміхнулася Олеся. — Та він позавчора ледь на ногах стояв!
— Ну, мало що, свято було! — відповіла мати. — Гаразд, донечко, приїжджай завтра до десяти. Я вже курку купила, торт замовила…
Трубка замовкла. Олеся ще хвилину сиділа, дивлячись у ніку, потім різко встала й почала ходити по кімнаті. Треба щось робити, але що? Вбити Івана? Маму? А може, втекти до подруги на дачу й сидіти там до понеділка?
Телефон задзвонив знову.
— Олесю, це я, — голос Івана звучав провинувато. — Слухай, твоя мати мені вчора дзвонила…
— Ось негідник! — видихнула Олеся. — Ти міг би мене попередити!
— Та я думав, вона жартує! Серйозно! Хто зараз весілля через сватання влаштовує? Думав, поговорить і забуде…
— А коли зрозумів, що не жартує?
— Коли мої батьки почали торт вибирати, — зізнався Іван. — Олесю, а давай зіграємо в цю гру? Посидимо, поговоримо, вони заспокоються…
— Ване, ти розумієш, що після цього цирку мати мене за тебе під конвоєм одружуватиме? Вона вже, мабуть, сукню придивляється!
— Ну й що? — у голосі Івана прозвучали дивні нотки. — А що, я тобі не пара?
Олеся замовкла. Ось тут і була вся проблема. Іван їй подобався, навіть дуже. Високий, симпатичний, добрий. Але був у ньому якийсь… недолік, чи що. Він не міг сам приймати рішення. Завжди з мамою радився, навіть яку сорочку надіти на побачення. А тепер от і весілля — не його ідея.
— Слухай, Ване, — обережно почала вона. — А ти сам хочеш одружитися? На мені, маю на увазі?
— Звичайно, хочу! — занадто швидко відповів він. — Тобто… у принципі… ми ж добре знаємо одне одного…
— Це не відповідь, — втомлено сказала Олеся. — Гаразд, побачимося завтра.
Весь вечір вона метушилася по квартирі, приміряючи то одну сукню, то іншу. Надто гарна — подумають, що згодна. Надто проста — мати потім тиждень читатиме лекції, як треба виглядати під час серйозних розмов. У результаті зупинилася на сірому костюмі — строго, але пристойно.
Вранці Олеся прокинулася з твердим наміром усе скасувати. Подзвонить матері, скаже, що захворіла, чи терміново поїхала у справах, чи… Але телефон мовчав, а коли вона набрала матір — ніхто не відповів. Значить, уже на ринку, купує до столу всілякі делікатеси.
О пів на десяту Олеся стояла перед батьківським будинком і не могла змусити себе зайти. Сусідська бабуся поливала квіти на балконі й цікаво позирала вниз.
— Олесю! — донеслося згори. — Заходь уже, чого стоїш!
Мати зустріла її у святковому фартуху й із змовницьким виглядом.
— Ось і добре, що рано прийшла! Допоможеш стіл накрити. Дивись, яку оселедця купила, буде під шубою! І ікру взяла, правда, не червону, але теж непогана…
— Мам, — спробувала вставити слово Олеся, але мати вже тягнула її на кухню.
— А костюм у тебе гарний! Серйозний, діловий. Те що треба! Батьки Івана люблять, коли дівчина скромно одягається…
— Звідки ти знаєш, що вони люблять?
— А ми вже знайомі! — гордо оголосила мати. — Познайомилися, коли Іванові довідку у поліклініці носили. Надія Федорівна, його мама, така приємна жінка! Ми з нею півгодини говорили, вона мені розказала про тебе все…
— Про мене? Що про мене?
— Ну що гарна, працьовита, квартира власна… Вони дуже раді, що Іван таку наречену знайшов!
Олеся відчула, як усередині всеОлеся глянула на Івана, який несміливо посміхався, і раптом зрозуміла, що, може, і не таке вже це погане свято — зійтися з людиною, яка хоче бути з нею, навіть якщо шлях до цього виявився не зовсім таким, як вона б обрала сама.
