«Гостям радіють двічі»: як мій брат Ігор перетворив вихідні на випробування
— Сашко, ти ж пам’ятаєш, що цих вихідних до нас приїде твій брат з дружиною? — нагадала мені моя Олена, стоячи біля плити з казанком у руках.
— Пам’ятаю. Авжеж пам’ятаю, — буркнув я, хоча щойно згадав про це. Так добре жилося без нагадувань про Ігоря.
Щоліта він із дружиною навідувався до нашого будинку під Ірпенем, ніби на «відпочинок» — тільки відпочивали від цього потім ми з Оленою всю наступну неділю. Він привозив із собою… не стільки дружину, скільки відчуття, ніби в тебе власне весілля, на якому ти ще й мусиш готувати й розважати.
Вони приїхали на три години раніше. Вже біля воріт лунав його голос:
— Ох і спека, Сашку! Хата в тебе — просто супер! Я свої шкарпетки повішу ось тут, нехай провітрюються.
Зняв їх і розвісив на садовому кріслі. Олена очі круглі. Я зітхнув.
— Обід готовий? — одразу запитав брат.
— Ми власне тільки поснідали, — відповів я.
— Та нічого, ми з Марічкою гостинці привезли! Дивись — еклери, термін до завтра, але знижка! І кавун — за півціни! Стави чайку!
Поки я мив руки, він уже їв кавун, причмокуючи. Сік стікав по підборіддю, а він витирав його рукавом. Олена стояла, мов грім ударив.
— Ну ми поки підемо до нашої кімнати, відпочинемо, як минулого разу, га? — І, не чекаючи відповіді, попрямував до спальні. До нашої. До господарської.
Я лише глянув на Олену.
— Ну ти ж сам казав, що у нього зі спиною проблеми, а у нас ліжко гарне… — прошепотіла вона.
— Сашку, давай потерпимо, лише пару днів, — додала, побачивши моє обличчя.
Тоді я зрозумів: це будуть найдовші два дні в моєму житті.
Ввечері приїхали наша донька Ярина з чоловіком Тарасом та дітьми. Хлопці, Вітя й Степанко, радісно скакали по двору, показуючи свої рюкзаки з іграшками та пожитками — їм рано вранці треба було їхати до табору.
Обід розтягнувся до ночі: Тарас колупався біля машини, Ігор із Марією дрімали, поки всі чекали. На хвилину навіть здалося, що все гаразд: шашлик, сміх, діти. Аж поки не сталося воно.
— Ярино, ти не бачила ключі від авто? Я ж поклав їх ось тут, на стіл… — занепокоєно сказав Тарас, перевіряючи кишені. — Без них ми не поїдемо, а поїзд — за дві години.
Паніка. Перевернули весь дім, навіть холодильник відсунули. Діти ледь не плакали. Лише один залишався спокійним: Ігор, який доїдав шашлик.
— У вас завжди так весело? — хмикнув він. — Добре, що в нас із Марічкою онуків немає — збожеволіли б!
Олена закусила губу, а Ярина підійшла до мене й прошепотіла:
— Тату, можна я натисну кнопку на сигналізації? Якщо ключі поруч — брелок задзвенить.
Тарас вийшов до машини, а ми завмерли. І ось — звук. Тонкий піск. Ні — з крісла. Ні — з барсетки Ігоря.
— Дядьку Ігорю, це ваша сумка? — запитала Ярина.
— Моя, звісно. А що?
— Звук звідси… Можна подивитися?
— Що ви, дитинко, як вони туди потрапили? — захихикав він.
Ярина не витримала — розстібнула блискавку й дістала ключі. Наші. З брелком.
— Тарасе! Знайшлися! Швидше, до машини!
Вони вибігли. Я повернувся до брата:
— Як ключі опинилися в твоїй сумці?
— Та ну, Сашку, я не знаю… Мабуть, Марічка переплутала, подумала, що мої, — і глянув на дружину.
— Саме так і було! Я побачила — лежать, думаю, загубилися, і поклала до твоїх. Хіба це привід для скандалу?
Після їх від’їзду ми з Оленою сиділи на веранді.
— Ти бачила, як вони пішли? Навіть нормально не попрощалися…
— Сашку… Ну це ж твій брат. Він завжди був таким. Пам’ятаєш, як у дитинстві він тебе від тата захищав?
Я зітхнув. Пам’ятаю. Але тепер він був дорослим чоловіком, який їв чужий сир, спав у чужому ліжку й ховав ключі від чужої машини.
Зранку він прокинувся рано, як завжди.
— Ми з Марічкою вже поснідали! Дідок той окіст і сир, що в холодильнику були. Ой, як у вас добре, мов у санаторії! Шкода, їхати…
Коли ворота зачинилися за їхньою машиною, Олена сіла на сходи й сказала:
— Гостям, Сашку, радіють двічі. Перший — коли приходять. А другий — коли їдуть.
Я кивнув. І вперше за два дні — посміхнувся.
